На початку жовтня ледве помітною лісовою стежкою, яка звивалася між старезних дубів, ішла дівчинка років тринадця­ти. На ній була картата новенька кофтина, синя спідниця й бі­ла хустинка, як терен-цвіт. І ця хустинка різко відтіняла чорні брови дівчинки, її засмагле обличчя й світлі очі. Такі світлі й зелені, що в темряві вони, мабуть, блимають, як світлячки, її кругле ніжне підборіддя схоже було на яблуко, а припечений сонцем кирпатенький ніс скидався на жовту лісову грушку, яка вистигла проти сонця аж на самісінькій верхівці дерева.

Дівчинка несла книжки й зошити. Вона поверталася додому зі школи, йшла вона легким безшумним кроком, наче пливла над стежкою, і тільки іноді під її черевиками, взутими на босу ногу, стиха хрускали суха гілочка або жолудь.

Стежка зненацька повернула праворуч, обминаючи круту гору. І тоді стало чути, як весело видзвонює у тиші вода. Про­зорий струмок перетинав стежку, і через нього було перекину­то кладку з сухої деревини.

Дівчинка сіла над струмком, поклала біля себе книжки й почала задумливо бовтатись у воді руками.

Руки дівчинки були шершаві, як дубова кора, засмаглі й подряпані. Хустинка в неї зсунулася набік, і з-під неї виби­лась хмарка лляного волосся, білого й легкого, як пух,— дмухне вітрець, так воно й розлетиться навколо. І тепер дівчинка ста­ла дивно схожою на кульбабу. В школі подружки так і клика­ли її завжди: Улянка-кульбабка.