…З райвідділу вийшов дядечко у цивільному з мобільником біля вуха. Несподівано він кинувся нам назустріч. Ми з Ром-кою від несподіванки так і вклякли на місці. А дядечко вже вигукував, пильно дивлячись на нас:

—    Слухайте!.. Безумство!.. Та ви ж викапані мої герої! Саме такі мені й потрібні!.. Я — художник. Георгій Васильо­вич. Ілюструю зараз для видавництва нову дитячу повість про пригоди двох школярів. Ходімте, будете натурниками.

Ми саме підійшли до високого багатоповерхового будинку, сіли у ліфт і піднялися на найвищий поверх. Георгій Васильович одімкнув двері, і ми зайшли до майстерні. Майстерня була про­стора, з великими вікнами. Біля однієї зі стін було підвищення, наче маленька сцена. Навпроти цього підвищення стояв моль­берт з недомальованою картиною — якісь постаті на березі річки.

Але нашу увагу привернула одразу не картина, а великий скелет, що стояв у кутку майстерні. На голові скелета був крис­латий капелюх з пером, а в зубах — козацька люлька.

—     О! А це що? — вигукнув Ромка.

—     Не що, а хто! Кость Костьович. Мій помічник.

—     А нащо він? — спитав Ромка.

—    Художники повинні досконало знати анатомію. Ну, да­вай з тебе, балакучого, й почнемо. Піднімайся на подіум і сі­дай на стілець.

Ромка сів і напружено завмер.

Я потроху роздивлявся майстерню. На стінах висіли малюн­ки — і кольорові, і штрихові. А ще були полиці, на яких стоя­ли різні череп’яні баранці, якісь химери, полив’яні глечики, горщики. А на одній полиці у безладді лежали великі барвисті книжки з мистецтва.

Георгій Васильович намалював Ромку і жестом запросив на подіум мене. А Ромка кинувся роздивлятися свій портрет. І в захопленні вигукнув:

—     Супер! Мене в житті ніхто не малював…

Так уперше в житті ми з Ромкою чесно заробили гроші.
(263 сл.)    (За В. Нестайком)