Жила колись в Україні родина. Чоловік козакував на Січі, коли вороги нападали, а в мирний час сіяв хліб на своєму хуторі. Жінка допомагала йому й наглядала за дітьми. Було в них п’ятеро синів і одна донька. Жили собі та працювали, досягли вже якогось достатку. Обминало їхнє обійстя будь-яке нещастя та лихо. Від татарського й польського розорення оберігав глибокий байрак, у якому ховалася невеличка похила хатинка та хліви, а ще гострі шаблі й стріли батька й синів.
Як наслала цариця Катерина на вкраїнські землі своїх вояків, то знайшли вони той щасливий хутір і взялися до пограбування. Билися з непрошеними гостями батько й сини, проте не змогли подолати натиску загарбників. Кинулися кати до хати, та на порозі стала зі самострілом мати. Поклала кулею отамана тих розбійників, одначе з іншими вояками не впоралася.
Залишилася живою лише донька. Поховала вона матінку в садочку, й на тім місці виросло деревце, що навесні зацвіло пишним білим квітом, а влітку налилося червоними ягодами, схожими на краплини крові. Милувалася дівчина квітом деревця, коли скуштувала смачних ягід, відразу заснула. Наснилося її те деревце, а з нього наче вийшла постать матері.
— Видиш ня, донечко? — шепотіли люблячі вуста.
Відтоді те деревце всі люди називають вишнею.
(194 сл.) (Із газети «Казковий вечір»)