Було це давно. Татарські орди нападали на наші землі, спустошували села і міста, забирали в полон молодих і дужих чоловіків, красивих дівчат. На березі моря у розкішному палаці жив злий-презлий хан. І ось цей хан видав такий фірман: «Хто хоче визволити з полону свого чоловіка, сина чи брата, нехай принесе свою улюблену квітку. Якщо квітка зів’яне, поки ця людина знайде своїх рідних, то велю всім відрубати голови».
Багато людей приходило до ханського палацу, але від нього ніхто не повертався. Одного разу до хана прийшла жінка, засмучена, з глибокими карими очима, з польовою квіткою в руках. Ця квітка нічим особливим не відрізнялася. Високе стебельце, покрите сріблястим пилом, вінок рожевих пелюсток.
Поставивши квітку в сухий келих, пішла жінка шукати свого сина і чоловіка. Довго не поверталася бідолашна, а коли з чоловіком і сином прийшла знову до ханського палацу, то квіточка зовсім не зів’яла. З тих пір квітку ту називають безсмертником.
(148 сл.) (За В. Оліфіренком)