Мамонт був старий і мудрий.
Не один десяток років пролетів над важкою його головою, увінчаною такими могутніми бивнями, що він легко діставав ними землі. Все велетенське тіло його вкривали шрами — сліди сутичок із хижаками, з іншими мамонтами-самцями, які час від часу намагалися очолити табун. З року в рік водив він свій великий табун по широкій долині,— на його очах підростав молодняк, ставав дорослими самцями і самицями.
Мамонт прислухавсь: відчуття небезпеки зримо витало в повітрі. Табун мирно дрімав, сховавшись у тіні дерев. Ма-монтята повискакували, граючись поміж собою. Не спав тільки він, їх вожак, охоплений невиразною тривогою.
Тихо й нечутно, мов привид, намагаючись весь час ховатися в густу тінь, він підійшов до узлісся і завмер. Маленькі очі його підозріло обмацували кущі, що росли вздовж річки, кожну западину, але там усе наче вимерло. Миром і спокоєм дихала річка і весь простір, що був перед нею й за нею. Спокоєм і полуденною сонною тишею.
(150 сл.) (За А. Дімаровим)