ХХ століття — час великих змін не лише у суспільстві, але й у самій свідомості людей. І нова література, безсумнівно, стала виразником цих зрушень. Якщо в епоху модернізму можна було говорити про не­відповідність сфер життя і мистецтва і про існування ієрархій усередині цих сфер, то в постмодернізмі співвідношення дійсності і вигадки, реаль­ного і художнього постає по-іншому.

Художник-постмодерніст завжди перебуває у двох іпостасях, Тут і Там, тобто одночасно виступає і автором тексту, і його героєм, і чита-чем-критиком. При цьому у художньому творі зникає межа між реальні­стю і вигадкою, сном і дійсністю, зеленим і потойбічним.

Література постмодернізму — це постійний обмін прямими і перенос­ними значеннями слів, провокація письменником читача і навпаки. Цей обмін веде до того, що межа між «своїм» і «чужим» художнім словом сти­рається, тому текст одного автора перетікає у текст іншого так само, як взаємо перетворюються персонажі мультфільму «Пластилінова ворона». Із єдиного матеріалу (в літературі — художнього тексту) можна створи­ти усе, що автор побажає: етикетку, ліричний вірш чи напис на паркані. (Утім, ліричний вірш так само може бути написаний на огорожі.)

Література перетворюється на гру, в якій беруть участь усі, хто пише і читає. Постмодерністські художники полюбляють використовувати ролі і маски; вони не «витають» над текстом, як всюдисущі божества, і не вважають написаний ними твір лише своєю власністю, тому що усв­ідомлюють, що хистка будова твору складається з тисячі піщинок: зу-мисних і несвідомих цитувань, алюзій, «чужих» метафор і образів. Така «демократизація» літератури взаємодіє з любов’ю постмодерністів до міфології — адже світ належить усім, і водночас кожний може створю­вати власну міфологію. Якщо скористатися термінологією К. Маркса, можна сказати, що література (і мистецтво) є принципово не відчужу­ваним продуктом виробництва: зробивши свій твір набутком усіх, ав­тор не втрачає його.

Зникає і розподіл літературних жанрів на «високі» і «низькі». Таке розмежування існувало ще від часів Аристотеля. Але в епоху постмодер­нізму жанри і стилі письмового мовлення, що вважалися «низькими» чи недостатньо «літературними» (як, наприклад, коментарі чи словникові статті) стали рівноправними з такими «заслуженими» жанрами, як ро­ман чи поема. Художнім твором може вважатися навіть табличка на две­рях або відправлений електронною поштою лист.

Оскільки письменник стає уважним читачем і критиком своїх творів, в епоху постмодернізму виникає велика кількість «мистецтва про мис­тецтво». Створюються «романи про роман», де вигадка і реальність на­стільки взаємопроникні, що читач може остаточно заплутатися. Але ви­являється, що джерело цієї плутанини — не лише художній текст, але й сама дійсність. Історичні події змінюють одна одну з шаленою швидкістю, теле-, радіо- і віртуальний ефір заповнений неосяжною кількістю інформації, тому сучасній людині важко зрозуміти, де закінчується її істинна дійсність і де починається штучна, нав’язана їй ззовні.

Постмодернізм — це не просто літературний напрям, а новий стан світу і людини у ньому. Реагуючи на еволюцію людської свідомості у ХХ столітті, література змінює свою внутрішню природу. Життя і мистецтво, письменник і читач, високе і низьке, реальне та ірреаль­не — усі ці колишні опозиції тепер взаємодоповнюють одна одну, єднаються у цілісному культурно-історичному просторі.