Змалку Мацуо Басьо віддано любив природу, милувався засніженими гірськими вершинами, слухав шум водоспадів, вдивлявся у морську далечінь, дихав ароматом квітів, дивувався нескінченній фантазії солов’їв.
Задивиться поет на маленьку співучу цяточку в небесній блакиті — і з’являється чарівний тривіршик:
І цілого дня
твоїм пісням не вистачає, Жайворонку!
Замилується квіткою, що так і проситься прикрасити нею одяг, але не порушить краси природи: хай вона чарує ароматом інших людей. Поет краще уславить її в ось такому хоку:
Гірська троянда!
Її гілочки так і просяться
прикрасою на капелюх.
Або такому:
Перед вродою квітів соромно стало місяцю? — Сховався за хмаркою.
А може, в цьому:
Вийшов на гірську стежину, і так приємно защеміло в грудях… Та навкруги ж — фіалки. Віршам Мацуо Басьо вже понад триста років, але вони не старіють, дивують світ щирістю й таємничістю, проникливістю й добротою, відвертістю і спостережливістю.
Хоку в письменника бувають і захопленими:
Під час квітування сакур горам краси не додасть навіть ранкова зоря.
і здивованими:
Шеретує бабуся рис. Старезна, а все ж радіє, що хризантеми розквітли!
і веселими:
Перед цією розквітлою сливою, здається, й бик би замукав першу пісню весни.
і сумними:
Квіти зів’яли.
Вкриває землю печаль —
насіння трав.
Але вони ніколи не бувають байдужими ні до природи, ні до людей.
Видатний японський письменник вважав, що природа — натхнення, природа — незрівнянна ні з чим краса, це — сама досконалість. Треба вчитися в неї, треба прислухатися до її звуків, вдивлятися в її картини, розуміти її порухи, і, головне, намагатися жити в гармонії з нею, берегти оточуючий нас світ.