Існують 2 основних способи систематизації філософського знання: класичний і некласичний. Класичні системи філософії (наприклад, античні філософські системи, або системи німецької класичної філософії) є цілісні, замкнені, закінчені, а некласичні системи не претендують на цілісність, закінченість, замкненість. Світоглядний характер філософського знання становить головну його специфіку, визначає його фундаментально гуманістичний зміст. Але гуманістичний зміст філософії може відсунути на другий план, може й висунути на перший план, наочно демонструючи свої гуманістичні чесноти. Міра “гуманістичної насиченості” той чи іншої філософської позиції залежить головним чином від способу філософствування: діалектичного або догматичного. Перший підхід постає в прагненні до мудрості, націлісності на постійний пошук, на різноманітні варіанти відповіді, на “вічні проблеми”. Другий підхід тлумачить філософію як науку про суще і тому вбачає головне її завдання в досягненні істини. Першому “софійному” підходу відповідають слова Платона: “Я знаю, що я нічого не знаю”, а другому епістемному підходу відповідають слова Арістотеля: “Платон мені друг, але істина – дорожча”. Для побудови системи філософії користуються такими принципами: монізму, дуалізму і плюралізму. Принцип монізму (єдиного начала) в побудові філософських систем може опиратися на ідею первинності матерії і вторинності свідомості. В цьому випадку ми маємо справу з матеріалістичним монізмом. Принцип монізму в побудові філософських систем може спиратись на первинність свідомості (ідеального) і розглядати матеріальний світ як вторинний, похідний. Це – ідеалістичний монізм (наприклад, філософська система Г.Гегеля). Філософські системи, які заперечують єдиний початок у світі і будують концепцію світу на базі двох або багатьох початків, отримали в історії філософської думки відповідно назву дуалізму (Р.Декарт) і плюралізму (Г.Лейбніц).