Сірко похилився грудьми на стіл, уперся гострим поглядом у далечину й задумався. Нині він оцінює людей суворо й одно­значно. Людська душа — не яблуко, де одна половинка може бути червоною, а інша — зеленою. Вона — єдина. У цьому переконав­ся давно, після численних власних помилок, перейшовши через важкі, каламутні ріки підступів та обмов. Колись він був довір­ливий, вірив красивому слову, гарячому блиску очей, скупій сльозі. З роками упевнився, що у світі немає нічого облуднішого, аніж слова, і отруйнішого, аніж сльози.

Похмура меланхолія вступила кошовому в серце. Уже давно ніщо його не радувало, не веселило, він мовби увесь пригас. Усе життя — гра: з долею, із сусідами, один з одним. Велика гра триває і в Україні вже хтозна-скільки літ. І немає судді, щоб розсудив навік, кожен можновладець має свою правду за ос­танню, кожному найтепліший свій кожух. Ніхто не хоче посту­патися, возвеличується, а що кожна мить забирає в нащадків суще, того і в голову не бере. Нині честолюбство таке глибоке, що в ньому потопає все — совість, глузд, щастя прийдешніх. Влада — це величезні терези, які, мабуть, тримає за кільце чорт: чим порожніша шалька, тим вище вона піднімається. Перекува­ти у світі можна все — чересло, шаблю, а перекувати людську душу не вдається нікому. Та й ніхто не бачить своєї душі. Власна душа найкраща.

Узяти хоча б і на Січі… Усі їдять однакову саламаху, однако­вий чорний хліб. Та не всім той хліб однаково смакує. Іншому кортить калача. От і спробуй догоди всім. А з цього ж почи­нається все. Поділи порівну на всіх славу та владу! Кожному здається, що має на них більші права. Усі в наш час хочуть судити й не хочуть бути підсудними.

Ось і сам. Скільки літ судить інших. А хто виважить твої власні гріхи? Важливо, що знаєш про себе сам. Важливо, що ска­жуть про тебе люди.

Подумав, що колись і судив інакше. І не в тому річ, щоб суд був тільки правдивий, а в тому, щоб судив не тільки розум, а й серце. Коли судитиме й воно, тоді не принесеш людям нового горя і не попсуєш їм життя. Власне, усе людське життя — суд. З іншими людьми, з долею, із самим собою. Сірко все частіше думав про те, як прожив і що мусить покинути незабаром. Хотілося, щоб життя не минуло марно. Хотілося віддати його за щось велике, і нехай те велике буде утверджене і його ім’ям, його ділом. Так, ім’ям, оцією рукою, оцією шаблею… Але якщо те, за що боровся, не залишиться й не возвеличиться, тоді й ім’я його щезне, інакше й бути не може, та й бажати іншого не треба.

413 слів                                                                               За Ю. Мушкетиком

Канонада посилювалася, стала такою частою й рівною, наче § Каффа перетворилася на велетенський казан або на жерло вул­кана, де скипає й клекоче розтоплена лава.

Цитадель не здавалася. Усі дванадцять веж і чотири брами вищирилися на козаків гарматними стволами, і після першого нападу козаки відступили, утративши понад сто побратимів. Доводилося розпочати справжній бій і облогу. Сагайдачний за­лишив біля веж невеликі загони, а головний удар скерував проти цитаделі, бо поки вона не впаде, Каффу не можна вважати взятою.

Козаки бились одчайдушно й приставляли до мурів нашвидку збиті драбини, коли раптом важкий вибух потряс Каффу.

Певно, фундамент підмур’я і вежі були підмиті підземними джерелами, бо наріжна вежа сповзла узбіччям гори, відкривши два                                                                                    }

широких отвори. З переможним ревом кинулися в них козаки. А з того боку вже наїжачився ятаганами загін яничарів. Розпочався мовчазний, жорстокий бій, де ніхто не просив і не давав пощади.

Тим часом один із козаків підліз до протилежної брами, під­котив туди барило пороху й підпалив. Це вирішило кінець бою.

З подвоєною силою кинулися козаки в напад. Здригнулися яни­чари, на мить збентежилися — і лавина козаків полинула в цита­дель, освітлену загравою і палахкотливим світлом смолоскипів.

419 слів                                                                                                За  3.  Тулуб

Будинок Музею гетьманства має свою легенду. Існує версія, що його збудували за наказом Івана Мазепи, хоча історики доводять, що сам гетьман ніколи тут не був. Нині в музеї збері­гаються відомості про перших власників маєтку — родину Сичевських. На двох поверхах приміщення музею співіснують два стилі: українське бароко та європейський класицизм. При­чиною цього є пожежа, яка сталася на початку вісімнадцятого століття й зруйнувала значну частину Подолу. Зазнала серйоз­них пошкоджень і ця споруда. Нові власники не лише відновили старе приміщення, а й надбудували другий поверх. За проектом відомого київського архітектора Меленського будинок прикра­сили фронтоном із колонами.

Історія українського гетьманства в музеї тепер розміщена на двох поверхах. Перша зала присвячена Іванові Мазепі та ко­зацьким реаліям за його керування. Тут — і барокова гравюра на честь гетьмана, і фотографії церков, які Мазепа споруджував по всій Україні за власний кошт. Поруч — речі з козацького життя: шаблі, невеличка гармата, порохівниця.

Гвинтові сходи ведуть відразу до експозиції Богдана Хмель­ницького. Полотно на всю стіну, створене художником Андрієм Юхимцем, розповідає про життя гетьмана на Січі, його взаємини з полковниками та духовенством. Поруч із картиною — корогва з родинним гербом Хмельницького, який, як уважають дослід­ники, підтверджує, що гетьман походив з української шляхти.

За залою Хмельницького — експозиція Пилипа Орлика. Він став гетьманом по смерті Івана Мазепи й незабаром увійшов в історію як автор першої української конституції.

Гордістю музею вважають залу Павла Скоропадського — єдину в Україні постійну експозицію цього українського політика. Вона постійно розширюється завдяки доньці гетьманаОлені Скоропадській. У музеї зберігаються сорочки Олени та її сестри Єлизавети, вишиті їхньою мамою ще у двадцятих роках минулого століття. Олена Павлівна подарувала музею і серію картин портретів гетьманів, замовлених у Берліні її батьком.

Музей гетьманства є і залишатиметься для багатьох поколінь осередком матеріальної та духовної культури, який нагадуватиме про історію й традиції козацько-гетьманської доби. Кожен охо­чий, не виходячи з дому, може здійснити щонайменше віртуальну екскурсію до цього музею через мережу Інтернет. Адже цей куль­турно-освітній заклад має свій сайт, на якому можна переглянути експонати й більше про них дізнатися.

421 слово                                                                                                3 журналу