Після повернення в Петербург він став популярним ком­позитором; репертуар придворної капели поновлювався й зба­гачувався його творами. Його «Херувимська пісня» й «Да ісправиться молитва моя» одразу завоювали прихильність придворних. З того часу попит на твори Дмитра Бортнянського зростав.

У 1796 році він одержав титул директора вокальної музики й капельмейстера придворної капели, де залишився до кінця свого життя. Дмитро Бортнянський не тільки писав для капели твори, а й диригував нею. Вона була своєрідною майстернею його хорової творчості. У придворній капелі один час співав відомий український філософ і поет Григорій Сковорода.

Твори композитора були у великій пошані не тільки в Укра­їні, а й у Європі. Так, наприклад, його «Херувимська пісня» пе­рекладена на різні мови світу. Однак найвизначнішими творами композитора вважають його тридцять п’ять концертів. Ці духовні твори видано в 1881 році за редакцією Петра Чайковського. У сво­їй музичній творчості Бортнянський однаково блискуче виявив талант у різноманітних жанрах: кантатах, гімнах, вокально-хоро­вих, оперно-інструментальних творах, сонатах, романсах, сим­фоніях, операх тощо. Його опери, написані в Петербурзі, хоч і ма­ють багато спільного з операми італійського періоду, виявляють інтонації української музики. Композитор і музикознавець Людкевич зазначив, що Бортнянський — «видатний український хоровий вокаліст і в цій галузі йому немає рівних у нас, а може, і в Європі».

За народним переказом, у день своєї смерті, дев’ятого жовтня 1825 року, хворий композитор покликав до себе хорову капелу й попросив виконати його улюблений твір, під кінцеві звуки якого відійшов у вічність. Бортнянський передав на­щадкам свою дорогоцінну спадщину, яка разом зі спадщиною інших геніальних його сучасників — Максима Березовського й Артемія Веделя — утворила золоту добу в історії української музики.

425 слова                                                                                   За В. Борецьким

Тоді в капелі працювало кілька видатних українських музи­кантів. Її членом був і граф Олексій Розумовський, майбутній фаворит і чоловік імператриці Єлизавети Петрівни. Брат Олек­сія, Кирило Розумовський (у недалекому майбутньому — геть­ман України), був великим шанувальником музики, меценатом

і, за свідченнями сучасників, усіляко підтримував своїх земля­ків при дворі. Існує версія, що Березовського привіз до Санкт- Петербурга саме Кирило Розумовський. Хай там як, але з п’ятдесятих років вісімнадцятого століття ім’я Максима Бере­зовського значилося в списку музикантів Петра III.

Великий князь Петро Федорович, який став імператором у 1762 році, отримав у подарунок від своєї тітки, імператриці Єлизавети, маєток. Петро III захоплювався музикою й непогано грав на скрипці. Біля свого палацу він звелів збудувати «Опер­ний дім», куди для постановок наймодніших тоді італійських опер запрошували відомих співаків з Італії. Саме тут уперше виступив як оперний співак (тенор) чотирнадцятирічний Максим Бере­зовський.

Уже із середини шістдесятих років він став визнаним майстром, твори якого із захопленням сприймали знавці та двір. Однак молодий музикант розумів, що треба завойовувати визнання в Європі.

1765 року Березовський виїхав до Італії в Болонью, де на той час процвітала Філармонічна академія. Ідейним наставником цього закладу був Джованні Мартіні, учитель Моцарта, а потім і Максима Березовського. Після атестаційного іспиту композитор покинув Болонью й вирушив у подорож Італією. Тут він позна­йомився з графом Олексієм Орловим, який звернув увагу на об­дарованого музиканта й частенько замовляв йому музичні твори. 1775 року Березовський виїхав на батьківщину на одному з ко­раблів графа.

Про діяльність композитора в останні два роки життя майже нічого не відомо. Знаємо лише, що після повернення з Італії Березовського зарахували до придворної співочої капели «без визначеного заняття». Очевидно, він писав пісні для хору, з яким працював.

Березовський — найталановитіший український композитор вісімнадцятого століття — помер у розквіті життя в самоті та бідності. Його передчасна смерть не вйкликала жодного відгуку в музичному середовищі, яке неодноразово використовувало його талант, виконавську майстерність і творчість. Невже за­буття — доля великих?

430 слів                                                                                         За  К. Зоркіною

Тисячолітня писемна історія людства є настільки змістовно невичерпною та жанрово багатомірною, що важко навіть уявити собі ту незліченну кількість можливих версій прочитань й інтер­претацій, що їх здатні запропонувати зацікавленому читачеві вчені-історики. Тому-то й не дивно, що кожне нове покоління дослідників, як правило, намагається в темному мороці далеких віків і тисячоліть віднайти свою власну історичну Атлантиду. Прагне будь-що скинути завісу таємничості з раніше не розкри­тих загадок і секретів минулого або ж відкрити нове й непобачене там, де, здавалося б, давно вже все добре знайоме, досліджене й описане, а насправді — незнане й привабливо таємниче.

Однак мудра Кліо — високочола муза історії й покровитель­ка істориків — не вельми поспішає ділитися своїми секретами. Лише допитливим людям, які по-справжньому одержимі історією, щастить почути від неї розповіді про нерозгадані таємниці, заплутані політичні інтриги, цікаві житейські колізії чи повчаль­ні курйозні випадки — почути, аби згодом поділитися цим зі своїми читачами, справжніми поціновувачами краси історич­ного слова.

Книжка з промовистою назвою «Незнайома Кліо. Таємниці, казуси й курйози української історії. Козацька доба» є спробою дещо незвичного, нового прочитання української минувшини шістнадцятого-вісімнадцятого століть. Прочитання не аматорами, а професійними істориками нового покоління, чиї наукові погляди та концепції сформувалися вже в умовах становлення незалежної України, відсутності будь-якого ідеологічного чи партійного тиску, вільного доступу до інформації та вільного обміну думками. А тому запропонована ними інтерпретація віт­чизняної історії відрізняється розкутістю думок, оригіналь­ністю поглядів і цікавістю викладу.

Книжка побудована так, що кожен із нарисів чи замальовок є окремим самостійним фрагментом. Нерідко це колізії з такою складною і дуже цікавою фабулою, що будь-яку з них можна поставити в один ряд з інтригами найкращих пригодницьких романів чи голлівудських блокбастерів. Більшість уміщених у книжці розповідей розкриває такі цікавинки, химерні й не­сподівані відгалуження історичного минулого, які зазвичай не потрапляють до поважних узагальнювальних викладів історії України. І хоча далеко не всі з описаних колізій можна беззапе­речно віднести до найважливіших віх тієї чи іншої історичної доби, усе ж таки без них історія виглядає схематизованою й не­живою.

Ще однією особливістю книжки є те, що у фокусі будь-яких історичних казусів, несподіваних колізій чи курйозів, драм і тра­гедій завжди перебуває людина з її силою і слабкістю, мораль­ними чеснотами й вадами. Саме таке — олюднене — сприйняття української історії, причому історії далеко не близької та слабко персоніфікованої в джерелах, виступає головною об’єднуваль- ною ідеєю всіх, іноді, здавалося б, зовсім не пов’язаних один з одним нарисів.

Книжка істотно доповнює й збагачує традиційні історичні синтези, надихає на пошук нових, оригінальних прочитань укра­їнської минувшини. І в цьому, вочевидь, її найголовніша заслуга.

Рушаймо ж у мандрівку століть за таємницями Кліо!

405 слів                                                                                          За В. Смолієм