Травень 2013

З минулого — у майбутнє

Перекази

У Києві між Хрещатиком і Пушкінською, на Прорізній, є сквер-хутірець, де навесні цвітуть яблуні, а влітку — соняхи. Тут можемо побачити два бронзові пам’ятники: ближче до Хрещатика — літературному герою Паніковському, а трохи далі від нього — режисеру Лесю Курбасу. Це цікавий пам’ятник: права рука Курбаса повернена до грудей так, наче він тримає револьвер, щоб зробити постріл. Обидва пам’ятники нагадують нам, що мистецтво є авантюра, і навпаки, але і те і те — заняття небезпечні.
Чому пам’ятник Курбасу встановлений саме на розі Пушкін-ської? Бо він колись грав гоголівського авантюриста Хлестакова, а той казав: «Я з Пушкіним запанібрата».

А трохи вище по Прорізній колись був «Молодий театр», заснований Курбасом. Он яку історію видно звідси, від цього пам’ятника.

Лесь Курбас, хлопець із Галичини, закінчив філософський факультет Віденського університету, знав вісім мов. Цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Уже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського і була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилася. Театральний Київ побачив нового актора з чудовою акторською технікою, гострого, темпераментного й розумного. Побачив — і прийняв.

‘ Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головну увагу й енергію молодого митця було скеровано на організацію студії молодих акторів, з якої згодом виріс «Молодий театр». Його назва з’явилася вже влітку 1917 року. «Молодий театр» — це театр пошуків нових форм утілення сучасної та класичної драматургії. З цього храму сценічної майстерності взяли початок кілька українських театрів.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного, а потім і філософського театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» Курбас змальовує Всесвіт, де головною стає особлива довіра до життя людини в усіх його суперечностях.

Лесь Курбас і березільці знайшли свого драматурга, п’єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш.

Лесь Курбас творив національний модерний театр, який пов’язав би наше минуле (через пам’ять про містерію, через національно-генетичну пам’ять про Київську Русь і українське бароко) і наше майбутнє. Це майбутнє має бути відкрите найхимернішим сполукам у ньому простору й часу. Головним мірилом у цьому театрі була людина і її віковічний пошук духовності.

Багато в чому Курбас випередив час. Уроки його театру звернені до нас, у двадцять перше століття. Мистецькі пошуки наших сучасників Гротовського, Брука, Фелліні, Бергмана відсилають нас до витоків східноєвропейського авангарду і, зокрема, до курбасівського театру перетворення. Естетика Курбаса дає зразок «фантастичного реалізму» з його безмежними можливостями говорити про складність і суперечливість світу й людини, яка замислилася над вічними питаннями буття…

413 слів За матеріалами інтернет-видань

Сергій Лифар — українець до кінця

Перекази

У передсмертній записці, зверненій до дружини, Сергій Лифар підписався: «Серж із Києва. Українець до кінця».

В автобіографічній книжці «Страдницькі роки», виданій у Парижі 1935 року, він писав: «Лише той, хто був у Києві, дивився з Царського майданчика на урочисто величний Дніпро, хто побував у Видубицькому монастирі на високому крутому березі й звідти дивився на безкраї поля та ліси, тільки той зрозуміє, чому для киянина немає нічого дорожчого за Київ».

При зустрічах Сергій Михайлович захоплено розповідав про дитинство та юність, про перші музичні й театральні враження (він співав у хорі Софійського собору, навчався в консерваторії), про українські народні пісні, танці й обряди, які чув і бачив у маєтку свого діда в Канівському повіті. Якось на виставу в Парижі Лифар прийшов в українській вишиванці й з гордістю сказав, що походить із козацького роду. Він описував, як його дід часто збирав онуків і розповідав про минуле України: «Бачив я й пожовклі, вицвілі грамоти з восковими печатками, що їх дали Лифарям українські гетьмани й кошові отамани великого Війська Запорозького».

Дитинство Сергія було коротке й швидко закінчилося. Він народився в тривожному 1905 році.

1921 року Лифар їде у Францію. Сергій Дягілєв, засновник і художній керівник «Російського балету», зараховує талановитого юнака та ще чотирьох киян до своєї трупи. Відомий хореограф холодно заявив, що вони цілковиті неуки. Однак Сергій не занепав духом. Після репетицій хлопець ще й ночами до знемоги тренувався. Якось він почув, як Дягілєв здивовано сказав: «Оцей буде танцівником!»

Через чотири роки Лифар — уже перший танцівник. «Моя хореографія, — згадував про той час Сергій Михайлович, — так захоплювала мене всього, що не давала спокою навіть уві сні. Нерідко в моїх нічних снах народжувався стиль нового твору, моєї- хореографії, і я, прокинувшись, записував його». Сергій Лифар уважав, що в балеті за танцем має бути перше й останнє слово.

Усе своє життя Сергій Михайлович змушений був прожити поза межами України. Він став засновником Академії танцю при оперному театрі «Гранд-опера», ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО. Жоден із видатних митців-французів не мав стільки урядових нагород, як українець Лифар. Серед них — Золота медаль Парижа, найпрестижніший орден Почесного легіону, заснований ще Наполеоном.

Він був славою й гордістю Франції, однак постійно відмовлявся від французького громадянства. Одного разу на урочистому прийомі генерал де Голль прилюдно звернувся до нього: «Месьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час Вам стати французом за паспортом?» На це Сергій Михайлович із гідністю відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за Вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя — Україна».

422 слова                               За О. Мельник

Легенда українського футболу

Перекази, ,

Історія знає безліч імен видатних особистостей, що, відкинувши загальновизнані норми, ішли своїм тернистим шляхом. Не завжди їх сприймало оточення. Далеко не всі витримували такий тиск — багато хто йшов на компроміс. Однак знаходилися й такі, що, незважаючи на удари долі, непорозуміння, день у день наполегливо йшли до поставленої мети. І зрештою здобували визнання.

Валерій Лобановський мав безперечний авторитет серед футбольних професіоналів, гравців і вболівальників ще за життя, хоча найвищу урядову нагороду країни — звання Героя України — отримав посмертно.

Він завжди був не таким, як інші: «не так» грав, «не так» спілкувався з пресою, «не так» розмовляв із наставниками, а пізніше — «не так» тренував. Адже в усьому був першопрохідни-ком, реформатором, борцем.

Лобановський народився в Києві. Спочатку — дитяча спортивна школа, футбольна школа молоді, а потім — київське  «Динамо». Такою була його дорога до великого футболу. Успіхи в спорті не змусили його занедбати навчання: з медаллю закінчив школу, згодом — політехнічний інститут. Технічна освіта стала йому в нагоді й на футбольному полі: Лобановський теоретично змоделював свій знаменитий удар і обґрунтував траєкторію польоту «крученого» м’яча. Цей удар так і назвали — «кутовий Лобановського». Як петля Нестерова, теорема Піфагора, геометрія Лобачевського, його «сухий лист» увічнив свого винахідника.

У спортивній кар’єрі Лобановського-футболіста були високі злети, та до історії спорту він увійшов насамперед як неперевер-шений теоретик і винахідник тактики гри. Його досягнення на тренерській ниві протягом трьох із половиною десятиліть свідчать самі за себе.

«Золоті» успіхи на всесоюзній арені, Суперкубок Європи і двічі Кубок володарів кубків, бронзові медалі Олімпійських ігор у Монреалі, «важке» срібло чемпіонату Європи 1988 року, п’ятиразове сходження на найвищий щабель п’єдесталу пошани чемпіонату України. Ці вершини — лише основні віхи на його шляху.

Нині стадіон, який знав уславленого гравця й тренера, та вулицю в рідному місті названо його ім’ям, при вході до стадіону відкрито пам’ятник Валерію Лобановському. Про нього написано чимало книжок, знято документальні й художні фільми… Слід, залишений ним у житті, яскравий, а у футболі — грандіозний.

Він виховав цілу плеяду видатних українських футболістів, які стали зірками європейського та світового футболу. Так, Олег Блохін у 1975 році, Ігор Бєланов у 1986 році, Андрій Шевченко у 2004-му ставали володарями «Золотого м’яча» — призу найкращого футболіста Європи. Його визнали своїм учителем і чимало закордонних тренерів і популяризаторів футболу. Багато вихованців Валерія Лобановського нині успішно продовжують справу Майстра, пам’ятаючи його науку.

Роздуми Лобановського про футбол, завдання гравця, роботу тренера і про вміння перемагати на полі й у житті зібрані в його книжці «Нескінченний матч…». Це друге видання книжки, онов-
лене й розширене 2009 року, доповнене новими матеріалами й останніми інтерв’ю, називають його творчим заповітом.

Три крапки в назві книжки мають своє смислове навантаження: вони свідчать, що життя Валерія Лобановського у футболі триває.

427 слів За матеріалами інтернет-видань