Соціальний статус — це становище індивіда (або групи лю­дей) у системі соціальних зв’язків і відносин, що обумовлюєть­ся її приналежністю до певної соціальної спільноти та визна­чає сукупність її прав та обов’язків.

Статус людини формується різноманітними ознаками, серед яких є ті, які успадковуються — стать, етнічна приналежність, соціальне походження, а також ті, які людина здобуває завдяки влас­ним зусиллям — освіта, професія, доходи тощо. Відповідно до цього розрізняють статус аскриптивний (приписаний) і статус здобутий.

Приписаний – одержаний незалежно від волі, бажання й зусиль самого індивіда (стать, національність, раса, успадкований титул…). Здобутий – одержаний завдяки волі й зусиллям самого індивіда (освіта, кваліфікація, посада, почесне звання…)

Соціальний статус віддзерка­лює той набір конкретних дій, що їх виконує людина в різних взаємодіях. Кожна людина має багато статусів у зв’язку з тим, що вона бере участь у багатьох групах і організаціях (мати, дочка, лікар, кандидат наук, людина похилого віку, член профспілки та ін.). Сукупність усіх статусів, які має людина, називається статусним набором. Серед усієї сукупності статусів людини є головний, котрий визначає стиль і спосіб життя, соціальне оточення, модель поведінки.

Соціальна роль – це модель поведінки, очікувана від того, хто має за­значений соціальний статус. Роль – це дія в межах сукупності прав, привілеїв і обов’язків, які визначено статусом. Виконання соціальної ролі має відповідати усталеним у суспільстві нормам та очікуванням. Загалом людина сама обирає свої ролі, але деякі вже задані їй від народження. Соціальним ролям людина навчається в процесі соціалі­зації. Рольове навчання має дві мети: • навчитися виконувати обов’язки й реалізовувати права відповідно до ролі; •  набувати настанов, почуттів і очікувань, які відповіда­ють певній ролі. Людина є носієм різних соціальних ролей, що можуть бути постійними чи ситуативними. Множинність соціальних ролей, що їх виконує індивід, призводить до виникнення рольових конфліктів, які найчастіше є боротьбою мотивів діяльності. Рольові конфлікти зводять до двох типів: • міжособистісні, які виникають тоді, коли не збігаються очікування щодо змісту однієї і тієї ж соціальної ролі. Найчасті­ше це буває тоді, коли відсутні чітко окреслені правила якихось ролей. Особливо це стосується тих ролей, котрі визначаються традицією, культурою, особливостями тих чи тих груп;    • внутрішньоособистісні – виникають за умов, коли люди­на виконує багато ролей і вимоги цих ролей зумовлені нормами соціальних груп, отож можуть не збігатися чи суперечити одна одній. Досвід свідчить, що дуже невелика кількість ролей вільна від внутрішньої напруги та конфліктів. Якщо конфлікт за­гострюється, це може призвести до відмови від виконання рольових обов’язків, до внутрішнього стресу. Люди по-різному ототожнюють себе зі своїми статусами та відповідними ролями. Максимальне поєднання з роллю називається рольовою ідентифікацією, а середнє чи міні­мальне – дистанціонуванням від ролі.У соціальній ролі поєднуються особа й суспільство, соціальні ролі перетворюються на індивідуальну поведінку, а індивідуальні риси перетворюються на відповідність ви­могам соціальних норм.

Під структурою в соціології розуміють побудову чогось, окремі елементи якого складають єдине ціле. У науковій літературі можна натрапити на різні підходи до трактування структури особистості. Єдиної думки з цього приводу немає. Поширеною є думка, згідно з якою структура особистості – це єдність чотирьох підструктур:

1) біологічно зумовленої підструктури (темпераменту, статевих, вікових властивостей психіки тощо);

2) психологічної підструктури (індивідуальних психологіч­них особливостей – пам’яті, емоцій, відчуттів, уявлень, почуттів, волі, інтелекту та ін.);

3) підструктури соціального досвіду (набутих емпіричних і теоретичних знань, навичок, умінь, звичок, традицій, норм тощо);

4) підструктури спрямованості особистості (бажань, цілей, ідеалів, мотивів, потреб, прагнень, ціннісних орієнтацій та ін.).

Найбільш знаною та широко вживаною в соціології є три­членна структура особистості, що виділяє такі складники: соціальний статус, соціальну роль і спрямованість особистості.

Соціальний статус – це певне місце, позиція людини в суспільній ієрархії групи чи суспільства загалом. Статуси можуть бути приписані або вроджені (не контрольовані влас­ною волею людини) та набуті чи досягнуті (здобуті в резуль­таті власного вибору і власних зусиль та контрольовані волею людини).

Соціальна роль – динамічна характеристика статусу, що проявляється в шаблонній, очікуваній поведінці, заданій певним статусом

Спрямованість особи — це особливе ставлення людини до дійсності й до самої себе, котра проявляється в цінностях, мотивах, потребах, установках, прагненнях, переконаннях та ідеалах. Вона виявляється в соціальній поведінці особистості.

Цікавим є підхід американського соціолога й економіста А. Маслоу, визнаного теоретика менеджменту. За його мірку­ваннями, у суспільстві існує п’ять рівнів потреб, які він умовно розташував на шкалі, починаючи від нижчих (при­мітивних) і закінчуючи вищими. Перший рівень — фізіологічні потреби. Другий рівень — екзистенціальні (потреби безпеки власного існування, здоров’я, відсутності насильства, безпеки на вулицях, захист від війн тощо).Третій рівень – потреби в комунікації, дружбі, спілкуванні. Четвертий рівень – потреби статусу, визнання, престижу, оцінки інших людей, самоповаги. П’ятий рівень – потреби самовираження через творчість, самореалізації, розкриття та реалізації здібностей, досягнення сенсу життя. За А. Маслоу, особистість – це така людина, в якої суб’єктивна й об’єктивна шкали потреб збігаються, крім того вищі потреби на суб’єктивній шкалі роз­ташовані згори, а нижчі – знизу.

Структура особистості за 3. Фрейдом – це єдність трьох елементів: самосвідомої частини психіки людини – “Воно” (“Передсвідоме”), “Я” (“Его”, або “Свідоме”) та “Над-Я”, (“Супер-Его”, або “Надсвідоме”), що складається на рівні су­спільства та виконує оцінну й моральну функцію. На думку 3. Фрейда, останній рівень психіки – “ідеалізований батько”, котрий диктує та нав’язує людині норми, правила поведінки, заборони, стереотипи, пояснює, що є добрим, а що поганим. Структурний елемент особистості, що становить дві третини психіки людини, – це “Воно” (“Id”, або “Підсвідоме”) – джерело енергії, котре спрямоване на отримання задоволення. 3. Фрейд наголошував, що розвинута особистість має навчитися пере­водити вимоги підсвідомої частини психіки людини під конт­роль розумного, розсудливого “Я”

ДИСПОЗИЦІЙНА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ  (Т. Знанецький, В. Томас)

Теорія саморегулювання суспільної поведінки особистості. Диспозиція – це схильність особливості до повного сприйняття умов діяльності і певної поведінки в цих умовах. Диспозиційна теорія дозволяє встановити зв`язки між соціологічною і соціально-психологічною поведінкою особи.

Диспозиції включають:

а) концепцію життя і ціннісні орієнтації;

б) узагальнені соціальні настанови на типові соціальні об’єкти та ситуації.

МАРКСИСТСЬКА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ

Акцент зміщений на класове усвідомлення своєї ролі в суспільстві. Особистості як така, що ігнорується суспільством.

РОЛЬОВА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ

Рольова теорія особистості являє собою інтеграцію досягнень соціології і психології у вивчені особистості. Основні положення рольової теорії особи сформовані в соціальній психології Дж. Мідом, в соціології – Р. Лінтоном. Дж. Мід головну увагу приділяє засвоєнню ролей у процесі міжособистої взаємодії (інтеракції), підкреслює стимулюючий вплив “рольових очікувань” з боку “значущих для даного індивіда осіб”, з якими він вступає у спілкування. Р. Лінтон виокремлює перш за все соціокультурну природу рольових настанов і їх зв’язок із соціальною позицією особистості, а також підтримку рольових вимог системою суспільних і групових санкцій. В рамках ролевої теорії особистості був виявлений такий феномен як “рольовий конфлікт”.

СОЦІОМЕТРИЧНЕ НАПРАВЛЕННЯ

Представляє групу через аналіз внутрішньогрупових відносин.

ПСИХОАНАЛІТИЧНА ОРІЄНТАЦІЯ

Базується на ідеях З.Фрейда, фокусуючи увагу на мотиваційних і захисних механізмах особи.

ЗАГАЛЬНОПСИХОЛОГІЧНИЙ МЕТОД

Згідно з Р. Кричевським і О.  Дубровською, загальнопсихологічний метод полягає у припущені, що багато уявлень про людську поведінку, які накопичені у загальній психології можуть бути застосовані в аналізі групової поведінки, передусім як навчання, явища когнітивної сфери, мотивація.