Корова, кінь і пес повадилися между собою, кого із них ґазда більше любить. «Конечно, мене,— говорить кінь,— я йому плуг і борону тягаю, дрова із лісу вожу, сам він на мні в город ходить; пропав би він без мене».— «Ніт, ґазда любить більше мене,— говорить корова,— я все його сімейство молоком кормлю».— «Ніт, ґазда мене ліпше любить,— ворчить пес,— я його хижу і маєток стережу».

Вислухав ґазда сей спор і говорить: «Перестаньте вадитися, всі ви мні нужні, і каждий із вас добрий на своєму місці. Но да сам себе ніхто не хвалить!»

Жив чоловік на прізвище Нехайло. Одержав він у спадщину невеличку ділянку виноградника. Весною пішов Нехайло на виноградник подивитися, що там робити треба.

Подивився та й каже: «Завтра візьму сапу і всю траву виполю». І пішов додому.

А на виноградникові, у траві, було кодло маленьких лисенят. Як почули це, перелякалися. Прийшла стара лисиця, а лисенята до неї: «Мамо,— кажуть,— приходив якийсь дядько і казав, що завтра прийде і всю траву виполе. Тікаймо!» Лисиця-мати каже: «Сидіть спокійно. Це господар цього виноградинка. Я його знаю. Він не скоро прийде».

Минуло чимало часу. Приходить Нехайло на виноградник з сапою. Дивиться — бур’ян по пояс. Почухав потилицю. «Ех,— каже,— тут сапою нічого не зробиш. Піду додому, візьму косу». Та й пішов.

Лисенята почули це та до матері: «Мамо! — кричать.— Тікаймо! Знову приходив той чоловік. Пішов додому за косою. Завтра прийде, поріже нас».— «Грайтеся і нічого не бійтеся»,— відповіла лисиця.

Минуло ще місяців зо три. Приходить Нехайло вже з косою. Спробував косити, коса не бере. Подумав Нехайло та й каже: «Спалю бур’ян. Піду візьму сірники».— «Тепер тікаймо,— сказала стара лисиця,— це він зробить!»

По великих лісах завжди побережники палили вугля. І лев дивиться на них і каже: «Що ви так дуже-то працюєте?» Каже: «Я би-м то відразу розірвав»,— як хлопи забили клин в дуба, і [він] роздявився.

Доміркувалися побережники, що би з ним зчинити, який би презент свому панові і втіху оказати, та й кажуть: «Но, коли ж ти такий розумний, то розірви, ми ти вже показали стежку. Стань ту єднов ногов — ніби де вужче, а ту другов — де ширше, а ту станеш руками і розідреш.

Борзенько побережники вибили клин перший,— то дві лаби затримало. А той зачав кричати. А вони сміються: «Ну, та бери, розірви».

Як він вложив і передні лаби, вони вибили вже клин остатній. Як зачав кричати на цілий ліс та й каже: «Браття мої, випустіть мене, що хочете?» — «О,— кажуть,— вже ні».

За тоє дістали конов горівки від пана і по три корці пшениці, і дав їм по сто золотих за той презент, що вони так показали. От то каже так пан: «Не хвалися сильний силою, ані мудрий мудростев, бо,— каже,— на всьо є рада».