З западаючим смерком заняли кури свої сідала і лагодилися на нічліг, як нараз лис голодний прийшов до них з такою новиною: «Приходжу просто з лісу, где птиці і звірі таку раду радили, щоби межи всіма животинами віднині всяка незгода закінчилася, а вмісто неї вічний мир настав. Цілий собор, узнавши всеконечну того потребу, ухвалив, щоби перед всім вовки з вівцями, а лиси з курми о тім порозумілися; і на мене випало вас о тім завідомити, а я перший хочу тоє діло ствердити, що від сеї години буду з вами жити по-приятельськи. Єсли вам завгодно о тім пересвідчитися, то лиш з бантів ваших до мене злетіть, а я вас по-братньому притисну до мого серця, як іще ніколи не видали-сте, ані чували-сте».

Кури, радуючися тою новиною, стали нараз кодкодакати; но один когут, похваляючи тую загальну ухвалу, підніс голову догори і став ся в одну сторону щось дуже дивити. Побачивши тоє, сердечний лис запитав когута: «А чого ти, брате, заєдно так голову догори задираєш?» На тоє каже когут: «Я виглядаю псів, котрі от уже і надбігають; бо рад би-м, щоби ся і они тою новиною потішили і з тобою початок того вічного мира ділом ствердили».

Скоро іно лис за пси учув, якось йому нараз зробилося недобре, та й перерваним голосом, мов з перепуду, каже до курей: «Бувайте здорові!» А когут на тоє: «Але зажди, брате; сам до тебе злізу — бо пси уже і тут». Лис заледве іще сказав: «Псам о тій ухвалі з лісу іще нічого не обвіщено»,— і драпнув, що за ним аж закурилося.

Незадовго потому опам’яталися і кури з свого одуру і сказали когутові: «Такой-то, що голова, то і розум!»

Мав чоловік осла. І той осел став старий, і дуже ся йому навкучило у господаря нагайок набирати, тому він відійшов від него та й пішов собі у ліс жити. І так він собі ходив, набувався і не хотів ліпшого життя мати, як у лісі. Але по лісі ходив лев і якраз на той час лев зближається до осла. Осел як уздрів льва, то ся не стямив і дуже накоротко надумався: ніц, лиш лягаю неживий! Та й ліг. Але нім лев прийшов, то осел собі роздумав, що має робити. Приходить лев і питається: «Що то такого?» А осел відповідає: «А ти хто є?» — «Я є цар над усіма звірями».— «О! То ти,— каже,— брешеш».— «Чому?» — питає лев. «Бо ти,— каже,— неправду кажеш, то я є цар».— «А ти відколи є царем? — каже лев.— Та же я відколи світ, то я є царем над усіми звірями».— «Як так,— каже осел,— то мусиш мати якесь відзначення»,— «Но, а ти маєш?» — каже лев. «Так, є», — каже осел і зводиться на ноги, бо він лежав, говорив лежачи. Він підоймає задню ногу догори,— і акурат була нова підкова прибита,— і каже: «Видиш? Оце є моя царська печатка». Левові дуже стидно стало і подумав: справді він є царем. Але він загадує з ослом зробити штуку. «Знаєш ти,— каже,— що? Тепер зробім ще одну роботу за єдну годину: хто більше звірів наловить, тот буде царем».

І пішли на місце призначення. Лев пішов у ліс і зара там зайця, там сарну, там цапа,— досить того імив, того до десять штук. А бідний ослисько пішов на велику поляну серед лісу і там ся простер і ліг, і так ніби неживий: очї вивалив, уха опустив, ноги простер,— здох. Птахи, сороки, ворони, курки позліталися роєм до него їсти. Але осел так штучно по одній і по дві бив, же навіть птахи не виділи, жеби котрої бракувало. Але нараз подумав собі осел: уже досить буде. І схопився він на ноги і іде на призначене місце, де мали ся зійти з левом. Каже йому лев: «От видиш, маєш десять штук, я убив; а кілько ти маєш?» Каже осел: «Го-го-го! Це дурниця, я маю може копу…» — «Але яких?» — каже лев. «Прошу ходи подивитися». Приходять. Каже осел: «Но, видиш, оцих мені дай, що в повітрю літають, а не тих, що землев ходять!» Ще дужче стало встидно левові і зараз відійшов від осла і пішов у ліс.

Але подибає його здалека вовк і каже: «Здоров, царю!» Здоровить його, як царя. А лев став і каже: «Я уже не є царем».— «Ой, та що таке? Та же відколи світ, то ти наш цар був і будеш».

Каже лев потихо, дрожачим голосом: «Тихо, цар є тут недалеко».— «Як він виглядає?» — питає вовк. «О, я тобі не годен сказати: вуха як постоли, голова як цебер, одним словом страшний цар на увесь світ». Але просить вовк лева, аби ішов йому показати того царя, бо він дуже рад би єго видіти. Лев не хоче, бо ся боїть дуже, відпросюється дуже. Каже вовк: «Як ся боїш, то зв’яжім хвости докупи, то будеш безпечніший, та й зараз ліпше нам буде боронитися разом».

Зв’язали они свої хвости докупи і ідуть лісом, і виходять скраю; дивляться з-за грубого дерева — акурат є цар. Каже лев пошепки: «Ади, видиш того страшного царя?» — «Що,— каже вовк,— то цар? То осел дурний!»

Лев не мав часу того слова вислухати, але як скочить, як зачне утікати, як та стріла біжить лісом та й рощибає пнями, корчами вовком, що з него дух пре. Десь за півгодини лев став і обзирається — вовк уже неживий. Каже лев: «Видиш,— каже,— ти кажеш, що не страшний!.. Та ж лишень си з-за дерева на него подивив, та-с випустив духа і не жиєш!»

Великий пес і осел ішли в дорогу разом. Обом захотілося дуже їсти. Осел випасав по дорозі будяка і осот, а пес, будучи дуже голодний, просив осла, щоби йому дав кусник хліба, котрий ніс на собі в кошиках. Осел відповів, що пес може їсти тоє, що осли їдять, т. є. будяки і осот.

В тій хвилі надбіг великий вовк. Осел, дрожачи цілим тілом, став просити сильного пса, щоби його боронив. «Ні,— сказав пес,— тії, що хотять їсти самі, най і бороняться самі!» По тих словах утік пес, а осла зажер вовк…