Жовтень 2012

ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КАРТИ СВІТУ

Політичній карті світу властива висока динамічність. Вона відображає головні політико-географічні зміни: утворення нових незалежних держав, зміну їх політичного статусу; злиття одних держав з іншими; втрату державності (політичного суверенітету); зміну площі держави — території і акваторії, її кордонів; зміну назв держав і їх столиць.

Головними об’єктами політичної карти світу є суверенні дер­жави. У 1900 році на земній кулі було всього 55 суверенних дер­жав. У той же час існувала значна британська колоніальна імперія і менша за площею — французька. Вони збереглися після першої світової війни, як і колонії деяких інших країн — Японії, США, Нідерландів, Бельгії, Португалії, Італії, Іспанії. Розпад колоніаль­ної системи імперіалізму після другої світової війни, зростання національно-визвольного руху, боротьба народів за незалежність кардинально змінили політичну карту світу.

Напередодні другої світової війни була 71 суверенна держава, а в 1947р. їх стало 81. У 1959р. державний суверенітет мали вже 92 держави. Починаючи з 1960р., «року Африки», процес деколонізації розвивався швидко і на інших материках, навіть в Європі (у 1964 р. отримала незалежність Мальта).

На початку 1990 р. суверенітет мала 171 держава. У травні 1990 р. дві арабські держави — Єменська Арабська Республіка і Народна Демократична Республіка Ємен об’єдналися в Ємен­ську Республіку. У жовтні 1990 р. відбулося об’єднання Німеч­чини: у склад ФРН ввійшла вся територія колишньої НДР, пере­став бути особливою політичною одиницею на державному рівні Західний Берлін, знову ставши частиною Великого Берліну, про­голошеного в середині 1991 р. столицею Німеччини (ФРН). Число суверенних держав скоротилося до 168. У вересні 1991р. стали незалежними Латвія, Литва, Естонія. Новими суверенними дер­жавами стали Федерація Мікронезія і Республіка Маршаллові Острови в Океанії, які були під опікою США (суверенних дер­жав стало 173).

У травні 1990 р. здобула незалежність Намібія. Після 13 років збройної боротьби в Західній Сахарі з 1989 р. практично встано­вилося перемир’я, а з 6 вересня 1991р. військові дії припини­лися офіційно.

Визначено долю Сянгану і Аоминю: перший повинен пере­йти під суверенітет КНР 1 липня 1997р., другий — до кінця 2000 р.

Наприкінці 1991р. після розпаду СРСР, крім країн Балтії, з’явилися ще такі незалежні держави: Азербайджанська Рес­публіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Грузія, Республіка Казахстан, Республіка Киргизстан, Респуб­ліка Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Республіка Узбекистан, Україна. Відбувся розпад СФРЮ. Стали незалежними Словенія, Хорватія, Боснія і Герце­говина, Македонія. Сербія і Чорногорія вирішили продовжити життя югославської федерації і утворили в квітні 1992 р. нову державу — Союзну Республіку Югославію.

1 січня 1993 р. на політичній карті Європи появились нові держави — Чеська Республіка і Словацька Республіка. 24 травня 1993 р. в Асмері проголошена незалежність Еритреї.

На кінець 1995 року на політичній карті світу налічувалось 185 незалежних держав (з довідника; 421 сл.).

СПРАВЖНІЙ ФРАНЦУЗ

Вона поглянула на нього, як на «старого».

Коли вже Тургенєв у свої сорок сім років завжди говорить про старість, то що вже казати про людину, яка досягла п’ятдесяти?

О Боже мій, господи! Це ж і вона вже розмінює свій четвертий десяток!.. їй минуло тридцять. Вона також стара?.. Ні, ні. Герцен казав, що справжнє життя жінки починається після п’ятдесяти! Вона не раз згадувала це, сміючись… їй ще далеко до старості!..

Елегантний, з благородною осанкою чоловік, справжній фран­цуз. Волосся трохи посивіле, обличчя ще гарне, хоч немолоде, та з таких, котрих не псують зморшки. Воно могло б видатися навіть строгим, гордовитим, коли б не добрі очі.

Він чемно запрошує сісти, уважно дивиться на жінку, про яку говорив йому цей прекрасний російський письменник Жан Турге­нєв. Жінка молода… Вродлива? Щось більше за вроду. У повному жіночому розквіті. Що за дурниця вживати визначення «бальза-ківський вік» для жінок після тридцяти років? Саме після три­дцяти жінка розквітає. Хіба його не любили жінки цього віку?

Вона не схожа на парижанку, хоч говорить бездоганною фран­цузькою мовою. У ній нема їхньої грайливості й кокетування.

—    Я зробила переклад свого твору «Кармелюк» французькою мовою,— говорить вона.— Поки що це просто як підрядник, аби ви зрозуміли самий зміст. Коли твір підійде для вас, тоді я попра­цюю над ним досконало.

Крім жіночої принадності, видно, що це ділова роботяща людина, видавець це одразу розуміє. З такими приємно мати справу.

—    Я прочитаю найближчим часом. Я певен, що ми знайдемо спільну мову.

Його дивує якийсь наївний погляд її великих сірих очей, коли вона говорить досить стримано про свої книги, наче сама диву­ється, що написала їх, і раптом, коли згадує про своїх видав­ців, у цих очах і в куточках губ мелькає лукава смішинка. І це враз переконує Етцеля, що не така вже проста ця жінка, і йому хочеться ближче познайомитися з нею.

Він мимоволі внутрішньо підтягується, як кожен підстаркува­тий чоловік у присутності привабливої молодої жінки. Люб’язно, але в межах загальновживаної чемності, він повторює, що поста­рається їй стати у пригоді, адже він чув про неї від Жана Тургенева (О. Іваненко; 330 сл.).

СТАНОВЛЕННЯ СИЛЬНОЇ ОСОБИСТОСТІ

Вона вже давно не з ним. І щоб довести наперекір усьому їй, усім, собі, головне собі, що він же її чоловік, що вона його Манічка, Маруся, Марієчка, на яку він дивився спочатку не тільки як на дружину, а як на недосвідчену дитину, яку треба освічу­вати, виховувати, морально наставляти, бо кожен чоловік, почи­наючи з Адама, хоче виліпити жінку по образу і подобію своєму, він знову напучує її

Хіба це так давно було? Дивилась широко відкритими очима, боялась пропустити слово. Брат, усі родичі заздрили — при­віз жінку-красуню, освічену, виховану, а вона так дивиться на їхнього, правда гарного, але завжди розхристаного, невибагли­вого до життєвих умов Опанаса, немов розумнішого і на світі нема. Куди це все поділось? Коли?

У Немирові, коли написала перше оповідання? Ні! У Немирові разом раділи, там не було ані цієї стриманої роздратованості, ані цієї відчуженості.

Петербург?.. А що ж у Петербурзі? Слава навколо неї? Ні, ні, це було б надто просте пояснення, не така вона дурна, щоб фіміам запаморочив голову. Він-то знає свого Вовчка!

Чоловіки? Куліш, Макаров, Костомаров… Здається, усі зако­хались. Але ні, і це він відкидає. Він знає свою Марусю. Що ж, що ж тоді? Чого вона так змінилась до нього?

Уже й сліду нема орловської провінційної панночки, гувер­нантки у багатих родичів, яка наче на волю вирвалася, відда­лася за нього, не роздумуючи довго, і почувалася такою щасли­вою, такою радою.

Уже й не та немирівська Маруся. Адже й там, він-то знає, усі колеги-вчителі, усі старші гімназисти були закохані в неї, дру­жину учителя молодших класів Маркевича.

От іде вона з базару, на голові на тугих русявих косах хусточка квітчаста, у руках кошик, поряд і Мотря, їхня дівчина, також з кошиком. Усі нежонаті вчителі-«паничі» харчуються разом: комуною з ними. Марія Олександрівна — господиня. І всі нею, на його Марусею, милуються. А вже коли «Народні оповідання» вийшли — годі й казати. Він усе бачив і підсміювався тільки, особливо з соромливого, як дівчина, математика Дорошенка. Хай зітхають, хай моляться. Марусі і в голову не спадало навіть поко­кетувати. Така проста, мила, уважна до всіх. Як там добре було! Невже він згадуватиме Немирів, як загублений рай?

А як прагнули до Петербурга! Здавалось, там і почнеться справжнє життя. І раптом саме тут, у Петербурзі,— «чоловік Марка Вовчка». А вона — самостійна жінка, зі своєю працею, зі своєю професією.

І зараз їде його Маруся сама за кордон, і хай він торочить свої поради без кінця і краю, а вона, спокійно усміхаючись, покивує головою, він бачить у цьому лише поблажливість та її постійне бажання — не сваритись.

Не треба, не треба було її відпускати саму. Могла б і почекати (О. Іваненко; 419 сл.).