Щоб виявити сутність людини, треба хоч на мить забу­ти про чвари, бо всяка віра впроваджує цілий коран непо­хитних істин, які породжують фанатизм. Можна поділяти людей на правих і лівих, на горбатих і не горбатих, на фа­шистів і демократів, і ніякий такий поділ не можна спросту­вати. Але істина, ви ж добре знаєте,— це те, що робить світ простішим, а не те, що створює хаос. Істина — це мова, що помагає передати вселюдське. Ньютон зовсім не «відкрив» закон, довгий час прихований,— відкриття чогось схоже на розв’язання ребуса, а те, що робив Ньютон, було творчістю. Він створив мову, яка змогла передати нам і падіння яблука на галявину, і схід сонця. Істина — це не те, що можна до­вести, це — простота.

Навіщо сперечатися про ідеологію? Будь-яку ідеологію мож­на підтвердити доказами, і всі вони суперечать один одному, а від таких суперечок пропадає всяка надія на порятунок лю­дей. А люди навколо нас і скрізь прагнуть до того самого.

Ми хочемо бути вільні. Та людина, яка працює кайлом, хоче знати, який сенс у кожному ударі його кайла. Коли кайлом довбе каторжник, то кожен його удар тільки принижує цього каторжника, але якщо кайло в руках шукача, то кожен удар його звеличує шукача. Каторга не там, де працюють кайлом. Це не тяжка праця, не жахлива втома. Каторга там, де удари кайла не мають ніякого сенсу, де праця не єднає того, хто пра­цює, з іншими людьми.

І ми хочемо втекти з цієї каторги.

(300 сл.)                                                         (За А. Сент-Екзюпері)

Цікаво, хто жив у цьому будинку, руїни якого ми тепер роз­кидаємо? Можливо, чийсь батько, як і наш, пішов на війну, а тут залишилися бабуся, мама та діти — такі самі, як я й мої молодші братики. Де вони тепер, ці люди? Кажуть, ніби вий­шов наказ: протягом двох-трьох днів усім евакуюватися. А як же бути тим, у кого, як от у нас, немає родичів на селі?

Поки я так міркувала, десь високо в небі загув літак.

Я підвела очі й глянула на небо. Воно було по-літньому яскраво-синє, і ніщо не порушувало його спокою. Якби про­летів американський Б-29, схожий на лиховісного птаха, піс­ля нього залишився б слід. Але гул мотора поступово набли­жався, і я не відривала від неба очей, сподіваючись розгледіти літака.

І тоді це сталося! Все довкола раптом спалахнуло червоним, а наступної миті немов саме небо впало на мене. Мені здалося, що я розтоплююсь, стаю все меншою й меншою, і земля поволі поглинає мене. А звідусіль лунали вигуки:

—          Що це? Що сталося? Помираю…

—          Рятуйте, рятуйте! Ма-мо, мамочко!.. Усе це тривало якусь мить. Я померла.

Земля, здавалося, повернулась до перших днів сотворіння світу, і годі було розрізнити, де вода, а де твердь. Усе довкола огорнула пітьма, скрізь панувала мертва тиша. Невже зупинив­ся час? Чи зникло сонце? Що, зрештою, сталося? Що?!

Морок поволі розповзався, і понад берегом стало видно кам’яний мур. Над ним та по землі то тут, то там шугали чер­воні язики полум’я. Вода в річці здіймалася великими хвиля­ми і накочувалась на береги, то затягуючи моє тіло в глибінь, то знову виштовхуючи його на поверхню і жбурляючи, ніби опалий листок з дерева.

(349 сл.)    (За Такесі Іпго)

вого зажитку, статків, злагоди їм, дітям та онукам на новому осідлі. Подякувавши за щедрі побажання, господар наповню­вав келишок, який мав обійти гостей за сходом сонця.

За ритуальним обідом домовлялися, коли почнуть зводити стіни. Визначали день, кількість осіб, які б допомагали в ро­боті. Ці допоміжні послуги, за давнім українським звичаєм, виконували толокою. Без толоки практично не могла обійти­ся жодна селянська родина. Будь-яка важлива господарська робота вимагала чимало робочих рук. Тому, за звичаєм, на неї сходились усім селом.

Особливою ошатністю відзначалась у житлі призьба. Годі знайти було в селі хату, де б не сяяла приємною рудизною ця господарська прибудова. Призьба виконувала кілька функцій. Вона правила за своєрідний утеплюючий елемент. На ній су­шили всіляке насіння, фрукти, провітрювали цибулю. Восени тут жовтіли соняхи й гарбузи. Весною та літом на призьбі пе­репочивали господарі, гралися діти. Збиралися сусіди на то­вариські посиденьки, ведучи неквапливі розмови. Призьбу за­вжди тримали в чистоті. її постійно змащували рудою глиною, застеляли килимами. Обіч неї висаджували півники, мальву, півонії, м’яту, бузок, калину.

(349 сл.)                                                        (За В. Скуратівським)