Серпень 2012

У ВЕСЕЛКОВІЙ ГАМІ КОЛЬОРІВ

Споконвіку український народ прикрашає житло, одяг, речі домашнього вжитку. Ні тяжка праця, ні злигодні, ні су­ворі випробування, які не раз випадали на долю нашого наро­ду в минулому, не змогли погасити природного потягу людей до краси. У мистецтві і через нього народ стверджував себе, ви­являв нестримне прагнення до кращого життя, до щастя, пле­кав мрії про прекрасне, засвідчував велич свого безсмертно­го духу.

Завітаймо в будь-який краєзнавчий або музей просто неба у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чер­нівцях.

Ось святковий одяг гуцула з карпатських гір. У ньому зі смаком оздоблено все — від постолів до капелюха (кресані). Так само і в хаті: майже кожна річ — художній витвір, виго­товлений власноруч. А ось подвір’я хлібороба: навіть звичай­нісіньке ярмо чи віз прикрашені різьбою, що виявляє поетич­ну вдачу господарів…

Та не тільки в музеї, в кожній селянській хаті на Україні ми обов’язково побачимо вишивані речі. Вишивали рушники, сорочки, фартухи, хустки, свити, кожухи, наволочки, скатер­тини тощо.

Мистецтво вишивки захоплює веселковою барвистістю, гармонією кольорів, простотою й узагальненням художніх об-разів-символів. Вишивку нерідко порівнюють із піснею, музи­кою. Це справді музика в кольорі, сповнена високопоетичного звучання, гармонії, життєрадісності.

Про споконвічне поширення мистецтва вишивки в побуті українців збереглися свідчення істориків, згадки в літопис­них джерелах. На жаль, через недовговічність тканини зраз­ки стародавньої вишивки наших далеких предків не зберег­лися, але уявлення про них можемо скласти, вивчаючи твори

 

давнього живопису, скульптури. Так, дослідники встанови­ли, що на малюнках та іконах, які дійшли до нас з XV—XVII століть, зустрічаються зображення людей в народному одязі, прикрашеному вишивкою. її узори мало чим відрізняються від сучасних, хіба що орнаменти більш стилізовані, ніж на ткани­нах пізніших часів.

Віками народні майстри виробляли усталені традиційні форми вишивки, які збереглися й дотепер.

Узори та техніки вишивання дуже різноманітні і в кож­ній місцевості відзначаються певною стильовою єдністю. Чи найяскравіше втілено багатство й розмаїття мистецтва ви­шивки в українських сорочках. Біла полотняна вишиванка — невід’ємна частина українського народного вбрання: жіночого, чоловічого та дитячого в усіх його місцевих різновидах.

Переважно завдяки оздобленню та крою легко відрізняє­мо полтавську сорочку від подільської, гуцульської чи полісь­кої.

Вишивають на Україні здебільшого жінки. Довгими осінні­ми та зимовими вечорами дівчата вишивали, збираючись на до­світки та вечорниці, а навесні та влітку — в години відпочинку від польових робіт. Як правило, кожна з них, готуючись до за­міжжя, вишивала по кілька десятків сорочок, а серед них та­кож і чоловічу — своєму нареченому.

Традиційна прикраса народного житла — вишивані руш­ники. Розвішані по стінах, над вікнами, іконами, портретами, картинами, вони створюють у хаті затишок. Рушник у побуті здавна виконує різноманітні функції: декоративну, утилітарну, ритуальну. Декоративні рушники виготовляють з тонких ни­ток, вони мають барвисте оздоблення. Прості утирачі — з гру­бих ниток і прикрашаються скромно.

Рушник — неодмінний атрибут багатьох народних обрядів, звичаїв.

І в наш час зберігається прекрасний народний звичай вітати дорогих гостей хлібом-сіллю на вишиваному рушнику. Рушни­ки та хустки дарують також рідним і близьким, виряджаючи в далеку дорогу. Дівчата дарують вишивані хустки хлопцям, що йдуть на службу до армії.

Найвідоміші центри вишивання — це Решетилівка на Пол­тавщині, Клембівка на Вінниччині, міста Косів та Кути на Іва­

 

но-Франківщині, Вижниця Чернівецької області, а також Київ, Львів, Вінниця, Чернігів, Ніжин та інші.

У цих осередках утворились мистецькі школи, які виробили свій самобутній стиль художньої вишивки. Виробам полтавсь­ких майстринь здавна властива м’якість, ніжність відтінків, легкість рисунка, виконаного гладдю, вирізуванням та мереж­кою. На полтавських, чернігівських та київських рушниках часто використовується стилізований рослинний орнамент.

Гуцульські вишивки вирізняються геометричними узора­ми. Загальний тон виробів тут густий, насичений, переважа­ють червоні, чорні, зелені та жовті кольори, що виразно конт­растують з білим тлом полотна.

Вишивання сорочок, блузок, скатертин, серветок дожило до наших днів. Вишиванка — один із поширених видів свят­кового та сценічного одягу.

Як показує досвід, народна вишивка лишається мистецтвом невичерпних можливостей, даючи великий простір для творчо­го самовираження особистості, для відтворення краси й поезії життя в художніх образах, у веселковій гамі кольорів.

У Музеї народної архітектури та побуту України під час свят народних майстрів та на ярмарках відвідувачі мають змо­гу познайомитися з вишивальницями, однією з яких протягом багатьох років була Олександра Великодна. Вона опанувала всі техніки вишивки, а їх в Україні налічується більше сотні.

Давні техніки вишивки Полісся («занизування» та «заволі­кання») використовувала у своїх роботах майстриня Віра Бан-дрівська. Вона однією з перших звернулась до напівзабутих традицій поліської вишивки, якій властиві червоний колір та геометричний орнамент, подібний до тканого.

Давню поліську техніку «занизування» використовують у своїх роботах також Марія Шевчук, Зінаїда Магеровська, Надія Горлицька.

(691 сл.)    (За Л. Орел, Л. Стогнотою)

«ГРАМАТКА» ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША

Буквар — основа основ. Це перший путівник, який відкри­ває дитині дорогу в світ Знань. Мабуть, ні в кого не викликає сумнівів, що буквар — одна з книжок, від яких значною мірою залежить ставлення людини до навчання, її успіхи не лише в науці, але й загалом у житті. Тому важливо, щоб перша на­вчальна книжка була красивою, якісною, а головне — напи­сана рідною мовою. Для сучасного українця твердження про важливість навчання рідною мовою, можливо, видасться див­ним, проте історія доводить, що аж до середини XIX століття про рідномовну освіту українці могли хіба що мріяти…

Ще в середині XIX ст. визначний діяч української науки і культури М. Костомаров наголосив: «Народна освіта — то всьому голова і основа. Научиться народ по-своєму читати, смак до читання візьме, почне з його очей полуда спадати, тоді і сила набереться, і літературу сам створить собі і стане народом міцним, що сам себе тямить і шанує».

Хоч українська освіта має давні й глибокі традиції, пер­ша україномовна абетка в Східній Україні, яка в 19 ст. нале­жала Російській імперії, з’явилася лише 150 років тому. Нею стала «Граматка» Пантелеймона Куліша, яка вийшла друком у Санкт-Петербурзі в кінці 1857 року. Друге видання з’явилося там же в 1861 році. До появи букваря П. Куліша в підросійсь­кій Україні не існувало жодного підручника, написаного ук­раїнською мовою.

Упродовж багатьох століть, як відомо, Україна не мала самостійної держави, а різні її території з XIV до середини XX ст. — початку Другої світової війни — належали різним державам: Литовському князівству, Польщі, Угорщині, Румунії, Австрійській імперії, Австро-Угорщині, царській Росії, Чехословаччині. З огляду на це в різних регіонах України українці здобували освіту всякими мовами, крім рідної: церковнослов’янською, латинською, російською, німецькою, польською, угорською… Потребу в рідномовних підручниках, насамперед букварях, поневолені українці усвідомлювали здавна.

В царській Росії офіційною, загальноприйнятою була дум­ка, ніби українська мова — не самостійна, а діалект російсь­кої, і тому вона годиться лише для побутового спілкування, а в науці, освіті, публіцистиці, церкві, офіційно-діловій та ін­ших сферах — використовуватися не може, тут визнавалося право вживання тільки російської мови. Починаючи з 1720 року російські царі видали ряд указів, цензурних заборон, яки­ми обмежувалося використання української мови або взагалі стверджувалося, що такої мови не існує. Горезвісний Валуєвсь-кий циркуляр 1863 року підкреслив, що української мови «не бьшо, нет и бьіть не может».

Перша відома нам заборона українського букваря припа­дає на 1769 рік, коли Києво-Печерська лавра просила дозво­лу від Москви видати підручник, якого Синод так і не дозво­лив опублікувати.

За таких умов навіть більшість українців не вірили в те, що українська мова є самостійною й може використовуватися в різних сферах. Мало було таких діячів, які, всупереч позиції влади, розвивали українську літературну мову, відстоювали її рівноправність, використання в різних сферах. Тому особливо великою є заслуга П. Куліша, який за таких умов створив пер­ший україномовний підручник у Східній Україні.

До середини XIX століття в підросійській Україні не було жодної школи, де навчання велося б українською мовою. Проте в 40—60-х роках XIX століття в Україні почалося національно-культурне відродження, одним із виявів якого стало відкриття українських недільних (недержавних) шкіл, що мали на меті навчити грамоти дітей (і дорослих) бідняків, котрі не відвідували державних (російських) шкіл. Недільні школи почали з’являтися в Україні 1859 року з ініціативи самих українців. У 1859—1860 роках було вже 68 недільних шкіл. У них викладачами були члени українських громад — студенти, вчителі гімназій тощо. В недільних школах навчання проводилося у вихідні, вивчали три основні предмети: Закон Божий, грамоту, малюнок. Навчання в багатьох таких школах велося рідною мовою, тому була потреба в українських під­ручниках.

«Граматка» П. Куліша стала першим букварем, із котрого українці в підросійській Україні могли навчатися рідною мо­вою. Наслідуючи приклад П. Куліша, до створення підручників українською мовою для недільних шкіл на початку 60-х років XIX ст. приступили й інші українські діячі. Авторами украї­номовних букварів, арифметик стали М. Максимович, К. Шей-ковський, Т. Шевченко, І. Деркач, М. Гатцук, О. Стронін, О. Дараган, Л. Ященко, О. Потебня та ін.

(630 сл.)    (За В. Статєєвою, В. Шаркань)

ЖИТТЯ НЕСТРИМНЕ

Творче завдання: продовжити переказ міркування­ми про те, з якими «позначками війни» доводилося стикати­ся вам.

На кожному кроці впадали в очі сліди недавно закінче­ної війни. Знівечений вибухом паровоз, схожий здалеку на велику доісторичну тварину, що всім своїм тілом припала до землі, готуючись до стрибка, та так і застигла, вражена смертоносною зброєю. Кістяки напівобгорілих вагонів. Ве­личезна купа щебеню, над якою височить єдина вціліла сті­на — все, що лишилось від чиєїсь оселі. Обпалені пожежою дерева простягли до ясного неба чорні вузлуваті руки, чи то благаючи, чи то проклинаючи… Швидкий рух поїзда скоро­чував відстань між цими позначками війни, і Григорію зда­валось, що вони вишикувалися вздовж колії суцільною ше­ренгою, наче траурний почет.

Та поступово око звикло до таких картин, Григорій почав помічати й інше: впереміж з чорними латками ясніла ніж­на прозелень засіяних ланів, біля садиб порпалися люди, по розбитій ще дорозі вздовж колії сновигали вантажні машини з мішками, паками, цеглою. Колодами лісу, худобою, на по­щерблені перони станцій веселими зграйками вибігали дітла­хи лише для того, щоб помахати вслід поїздові, як не раз це робив у дитинстві Григорій… Так, життя, нестримне у своїй творчій силі, продовжувалося, вирувало з новою силою. Дум­ка, що війна вже позаду, що вона стала вже історією, лунко віддалася в серці такою проймаючою радістю, що на очі Гри­горія набігли сльози. Як пишався він у ці хвилини своєю Бать­ківщиною!

У напівтемряві камери Григорій знову переживає те почут­тя гордого піднесення, яке його тоді охопило. Бо, думаючи про свій народ, він згадав і про ту маленьку частку, яку сам додав до його зусиль.

Стривай, а чи не в цьому крився початок помилки, яку ти припустив? Надто вже засліпили тебе власні «подвиги», іти дозволив собі, мов павич, розпустити хвоста: розчулитися, за­бути про обережність.

Коли б не надмірна віра у свою щасливу зірку, ти б не зі­йшов на тій клятій станції, не порушив би даного собі слова не виходити без потреби з вагона.

Поїзд вже наближався до австрійсько-італійського кордо­ну, може, це навіть була остання перед ним станція, коли ти вийшов на перон. Тепле чисте повітря, насичене запахом мо­лодої зелені, здавалося, само вливалося в груди. Воно прос­то паморочило голову, таке було п’янке. Нестримно схотіло­ся внести хоч часточку цієї благодаті із собою у вагон. Бодай пучок трави.

(342 сл.)                                               (За Ю. Дольд-Михайликом)