На початку минулого століття вчені були неймовірно зди­вовані: як далеко помандрувала одна з шотландських народ­них пісень — вона прижилася на Україні і стала тут народ­ною, широко знаною під назвою «їхав козак за Дунай». Але коли дослідники глибше проаналізували цю загадку, то вияви­ли зовсім інший факт. З’ясувалося, що «їхав козак за Дунай» народилася-таки на Україні, а залетіла аж до Шотландії, став­ши там народною. І — не тільки до Шотландії — вона звучала часто і французькою, і польською, і чеською, і болгарською, і угорською та іншими європейськими мовами. А ще з’ясувалося, що в цієї пісні є автор. Його ім’я — Семен Климовський. Щоправда, деякий час дослідники сперечалися, чи він, бува, не вигаданий, припускаючи створення легендарного образу людини, якої насправді на світі не було. Але швидко знайшлися документальні свідчення того, що Семен Климовський — не вигадана, а реальна особа. І вже згодом видатний український історик та збирач народної творчості, перший ректор Київського університету Михайло Максимович писав у передмові до книги українських народних пісень: «Сія пісня складена козаком Семеном Климовським, якому, напевно, належить і чимало інших, що лишилося невідомим, як і взагалі ми не знаємо творців народних пісень. Климовський жив близько 1724 року, написав… поему про правду і великодушність благодійників, яка зберігалась в імператорській бібліотеці… Пісня сія переходить з одного пісенника в інший зі сторонніми наростами, які ледве чи можна приписати Климовському». «їхав козак за Дунай» справді обросла численними варіантами на Україні, а про закордон то вже нічого й казати. При перекладі іншими мовами вона пристосовувалася до умов життя того чи того народу, вбираючи все те в себе, щоб шотландець, француз або чех чули з неї відлуння своєї рідної історії. Отака надзвичайно щаслива доля судилася цьому творові українського козака.

Дослідники знайшли філософський трактат Семена Кли-мовського, який він свого часу послав російському цареві Петру І. В ньому говорилося про ті несправедливості, які па­нують у державі, про те, що на кожному кроці в ній пригні­чується правда. Там же автор давав цареві конкретні поради у керівництві імперією. І найголовніша з них — «бути смирен­ним перед народом». Тобто Климовський пропонував Петрові І погамувати своє хворобливе владолюбство і прислухатися до думки народу. На той час це була справді нечувана зухвалість. Такий вчинок, як ми знаємо, дозволив собі за рік чи два до по­яви трактату Климовського гетьман Павло Полуботок, що ки­нув в обличчя сатрапові слова правди про його «благодійні» вчинки на Україні.

І ось майже ті самі слова читає Петро І у своєму палаці. Які почуття вони в нього викликали? Дослідники висловлю­ють припущення, що розгніваний цар наказав заслати зухва­лого козака подалі від людських очей кудись у глушину. Ось так і міг опинитися Климовський посеред безлюдного степу, де й поставив собі хату. А по якомусь часі біля нього почали селитися люди, й виросло село, яке сам поет називав щасли­вим, бо в ньому панували мир, спокій і злагода. Все тут трима­лося на авторитетному слові Климовського. Очевидно, на той час (а було це після 1724 року) поет ще не мав багато літ, бо за підрахунками дослідників він дожив майже до кінця XVIII століття. Точна дата його смерті невідома, невідомо й де він похований. Темрява невідомості покрила земні сліди Семена Климовського.

Наша дума, наша пісня не вмре, не загине.

Т. Шевченко

Українська пісня! То замріяно журлива, як самотня тополя край села, то весела й дзвінка, мов той струмочок весняний, то гнівна, як розбурханий Дніпро. Хто її не любить! Але, мабуть, ніхто так не кохався в ній, як Дмитро Іванович.

Особливо його серцю були милі старовинні козацькі пісні, і коли Дмитро Іванович дізнавався, що в якомусь, бодай най-віддаленішому, селі є старий дід чи кобзар, який знає не відо­мі ще йому пісні, він негайно вирушав до нього.

В пошуках пісенного фольклору так само, як і музейних скарбів, він обійшов майже всю Україну. Мандрував по селах Катеринославщини, Харківщини й Полтавщини, побував на Херсонщині і в Таврії, подорожував на Київщині та Чернігів­щині.

Нелегкими були ці пошуки, доводилося багато в чому собі відмовляти, а то й лишатися без копійки в кишені, але пісня вела все далі й далі.

Дмитро Іванович швидко знаходив стежку до серця простих людей, особливо кобзарів, пастухів, старих селян. Він вважав за найкраще робити записи пісень та історичних дум з уст на­родних. Але ще краще, казав він, коли пісню одразу записати й на голос. Тоді вона зберігає свій національний колорит, свою неповторну чарівність.

Дмитро Іванович, бувало, запише пісню на голос, а потім і сам кілька разів проспіває, щоб добре запам’ятати мелодію, зберегти всі нюанси пісні такими, якими почув од співака.

В своєму житті він часто зустрічав людей, які не могли пе­редати пісню словами — «Проказати — не прокажу, а проспі­вати, то доведу», їм краще вдавалося відтворити пісенну кра­су на голос, коли її проспівають. Траплялося й таке: запише якусь пісню зі слів, а коли виконавець співає її, деякі слова замінює. Тоді в записній книжечці з’являлося два, а то й три варіанти однієї і тієї ж пісні.

За своє життя Дмитро Іванович списав десятки записних книжок, до яких занотував крилаті вислови, прислів’я, пісні. Його дуже сердило, коли він чув зіпсовану пісню, в яку вско­чили слова, що засмічували й перекручували її зміст. Тоді вче­ний вдавався до старих людей, сивоусих бандуристів, літніх пастухів і отак добирався до чистих незамулених джерел на­родної творчості.

Юрій Кондратюк зробив оригінальний внесок в енергети­ку» У розв’язання ряду інженерних питань елеваторної тех­ніки, гірничого, будівельного та цукроварного виробництва. Наприклад, як енергетик він пропагував ідеї використання земного тепла, сонячної енергії, розвинув теорію та інже­нерне проектування потужних вітроагрегатів та вітрових електростанцій, обґрунтував застосування висотних залізо­бетонних веж для монтування вітроагрегатів, створив при­нципово нову у свій час теорію вітровикористання. Але ві­домими у світі стали його праці з теорії ракетно-космічного польоту.

У чотирьох наукових працях — «Петроградському руко­пису», «Київському рукопису», рукопису «Міжпланетні ман­дрівки» і книзі «Завоювання міжпланетних просторів» — Ю. В. Кондратюк окреслив свою незалежну від інших вітчизняних та закордонних вчених теорію космічного польо­ту. Якщо перші три рукописи — головним чином описовий виклад різних варіантів цієї теорії, то вказана книга — дуже стисле й оригінальне поєднання блискучої фантазії з конкрет­ними інженерними розрахунками і вирішенням найскладні­ших технічних завдань космічного польоту.

У Києві, в драматичний період історії України і особис­тої долі, переховуючись від усіх влад, що швидко міняли­ся у місті, Ю. В. Кондратюк пише видатну працю «Тим, хто буде читати, щоб будувати», яку було опубліковано тільки 1964 року. В цьому «Київському рукопису» зроблено важ­ливий крок у розвитку теорії міжпланетних польотів та ос­воєнні ближнього космосу. «Київський рукопис» Ю. В. Кон-дратюка — це, по суті, за стилем і формою викладу перший підручник з основ теорії ракет і разом з тим посібник для ін-женерів-практиків. Кондратюк самостійно працював над про­блемами теорії міжпланетних польотів, не будучи знайомим, наприклад, з публікаціями К. Е. Ціолковського, тому був зму­шений дуже докладно обґрунтовувати інженерні рішення, які він пропонував.

Дати ключі для вирішення основних завдань космічного польоту — наскрізна ідея його наукових праць і методоло­гічна особливість усіх розробок. Головні знахідки Ю. В. Кон-дратюка: засіб досягнення поверхні космічних тіл, насам­перед Місяця і Марса (цю ідею було застосовано у проекті «Аполлон», конструкції американського місячного модуля); варіанти і раціональні схеми дво- і триступеневих ракет; роз­поділ ступенів по баках та двигунах і принципові питання конструкції самої ракети, серед яких найважливіші — охо­лодження камери і сопла ракетного двигуна компонентами палива, турбонасосна подача компонентів, шахове розміщен­ня форсунок; принципи гальмування космічних апаратів в атмосфері; конструкції крісел космонавтів; теорія безпе­ки польоту.