Творче завдання: поміркувати над тим, що значить людина в потоці життя.

Моя цивілізація тримається на культі Людини, що проби­вається крізь осіб. Віками вона прагне показати Людину, так само як вчить крізь каміння бачити Собор.

По-старому височать на землі великі пам’ятники духу — со­бори, обрамлені витягнутими вгору спорудами нового віку тех­ніки. По-старому неспокійна людина хапається клаптика теп­лої землі і високого неба, щоб відчути точку опори, щоб знайти на мить себе — спробувати щось у собі осягнути.

Але землю вкриває асфальт і бетон, небо затягується дима­ми і ревом моторів, і кудись шалено, в метушливій тривозі ле­тить життя, засмоктує і не залишає тієї чистої години для душі, коли можна замислитись над собою і подумати про головне.

Куди ж іде життя? Чи ми ведемо життя, чи життя веде нас, кинувши нам для забави дешеві замінники Слова — телевізор, футбол, алкоголь?

Чи людина ще щось значить у цьому потоці життя? Чи вже вона тільки пасажир сліпого корабля, що несеться назустріч ночі? Якщо вона нічого не бачить, то що ж тоді може значи­ти корабель?

І все ж таки — чи значить, чи важить вона хоча б стільки, щоб зусиллями власного розуму і волі зупинитись перед прір­вою?

Щоб залишитись людиною, вона мусить важити хоча б стільки… Але для цього їй потрібні найвищі зусилля розуму й духу. Вона мусить відродитись — щоб зрозуміти, що на ній, особисто на ній, все лежить — і спадщина предків, і доля зем­лі — вітчизни людей.

Нині, як ще ніколи в історії, кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі й тривоги. Нині особливо кожен мусить почувати себе органічною част­кою великого собору людської цивілізації, всім своїм єством бути пружним каменем у цьому соборі, щоб самовіддано три­мати на собі його споруду.

Нині брак великої мудрості, великої поваги і любові до людини, великої відповідальності за спадщину предків і до­лю нащадків відчувається як найбільша рана людства. Рана, в яку може вкинутися смертельна інфекція. Найстрашніший її носій — напівосвічений єфрейтор, рішучий напівінтелігент. Він залюбки підмінює слова, відважно жонглює ними і робить сліпучий феєрверк — тимчасову ілюзію правди. Не замислюю­чись над одвічними законами розвитку життя, він діє так, наче їх зовсім нема, а потім десяткам геніїв не впоратися з тим, що він накоїв.

Творче завданнягв вести в текст переказу роздуми про шляхи відродження нашої духовності.

Якось західнонімецькі вчені порівняли аналіз крові єв­ропейців початку століття й сьогодення, і з’ясувалося: якщо перелити кров нашого сучасника людині тієї пори, вона по­мерла б… від зараження, настільки вже змінився організм під дією «дарів» індустрії, хімії, медицини та інших реалій XXI віку. Але ж з душею не менші зміни сталися! Як донес­ти голос горлиці чи перепілки, що домінують у мелодії ба­гатьох українських дум і пісень, тим, хто ніколи не чув цих птахів, та й де знайдеш їх на отруєних хімією полях? Скажи зараз слово «цнота» в молодіжній аудиторії — більшість не зрозуміє навіть, про що йдеться. То як же «перекласти» їм святість і шляхетність, що пов’язувалися з дівочою красою й вірністю в літа, коли молоді звали одне одного не «чувіха-ми» й «чуваками», а «горлицями» й «соколами»? Чи зрозуміє взагалі наше покоління «код» життя, переданий нам у музи­ці предками?

Урбанізація — а нині вже більше половини людства живе в містах —ніби асфальтовий каток, рівняє всі національні від­мінності й чуття в загальну сіру масу — одноманітну і безжит­тєву.

Тільки в батьківських оселях стаємо людьми. Тут усі — діти: чи приїхав після космічного польоту чи піднявся з шахти, прибув з міністерського кабінету чи місць ув’язнення, як і сто і тисячу літ,— тут і прощення, тут і розуміння, тут і сповіді… і розкаяння…

І як часто, дивлячись на засмиканих сучасників своїх, ду­маєш: не допоможуть вам у стресах, набутих у гонці за чинами й речами, ні дефіцитні ліки, ні психотерапевтичні методики, ні модні курорти. Допоможе хіба те, що ви аж ніяк не вважає­те дефіцитом: здоров’я душі, основане на тисячолітній народ­ній моралі.

Як нагадала б вам про нього бандура! Лиш прийміть ці хвилі тепла, світла, сердечності, лиш зрозумійте цю диво­вижну чисту мову музики, адже повертає вона вам, по суті, вас самих…

Вірю, що пісня допоможе воскресить любов до Землі, а коб­зарі — пробудити совість і волю до дії. Це — речники совісті етносу, його віри, історичного оптимізму. Для мене майбуття рідного народу відкриває реальність гармонійного життя, де кобзарі посядуть важливе місце як деміурги нового щабля сві­домості невмирущої етнодуші.

(327 сл.)                                                                           (Із журналу)

Творче завдання: поміркувати, яким чином можна позбавитися суржику в мовленні українців.

Одним із проявів свободи слова стала легалізація як у мистецтві, так і в засобах масової інформації всіх типів роз­мовного мовлення — від низького до літературної мови, побу­тового міського мовлення до діалектів, сленгу, різного роду жаргонів.

Є, проте, одне суто українське мовне явище, використан­ня якого в теле- і радіопередачах потребує певних корективів. Йдеться про суржик.

Суржик — це мішанина з двох мов, яка виникла внаслідок намагань носія української мови пристосуватись до російсько­мовного оточення. Як неправильний різновид мовлення сур­жик становить об’єкт для глузування. Нині висміювання сур-жикомовних персонажів стало чи не найпоширенішою модою в сміхових програмах українського телебачення. Все населення України дружно сміється з недорікуватої балачки Вєрки Сер-дючки, Кроликів, Довгоносиків.

Та — прислухаймося! — чи не найголосніше регоче з нас північний сусід, великий російський народ, що, до речі, охоче купує (а може, й замовляє?) саме цю продукцію українського телебачення. Адже не випадково за радянських часів шаленої русифікації суспільства, коли будь-яке ненормативне мовлен­ня не допускалось у засоби масової інформації, для суржику було зроблено виняток. Неграмотна українсько-російська ба­лаканина Тарапуньки, що грав «дурника», різко контрасту­вала з грамотною російською мовою «розумного» розважливо­го Штепселя — і цей дует, якнайкраще унаочнюючи офіційну теорію провідної ролі «старшобратньої мови», значно успіш­ніше, ніж суха офіційна пропаганда, фіксував у масовій сві­домості українців стереотип сприйняття своєї мови як мови меншовартісної.