Червень 2012

«ЛЮДСЬКА КОМЕДІЯ» ОНОРЕ БАЛЬЗАКА — ГРАНДІОЗНА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ЖИТТЯ ФРАНЦІЇ І ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

по-малечому уявляє собі шагреневу шкіру і сприймає твір, як казку з бабусиних уст, а хтось свідо­мо уявляє життя французького суспільства уже в юнацькі роки. Але твори Бальзака — це ті твори, до яких людина не раз повертатиметься протягом життя і сприйматиме їх як щось нове і наново відкрите для себе.

На думку Сенеки, життя вимірюється не довжиною, а змістом. Ма­буть, цими ж критеріями керувався і Бальзак, створюючи свою «Люд­ську комедію». Автор написав 97 творів із 143 задуманих, відтворивши широку реалістичну картину французького суспільства першої полови­ни ХІХ століття. Епопею автор поділив на три підрозділи: «Етюди про звичаї», «Філософські етюди» та «Аналітичні етюди», хоча розподіл цей є умовним, адже в усіх творах письменника присутні і показ звичаїв пев­ної верстви населення, і філософські роздуми автора і від своєї особи, і від особи героїв, і глибокий аналіз подій, оцінку яких дано визначити чита­чеві. Проте авторський розподіл і нерівнозначний, адже розділ «Етюди про звичаї» став найбільшим не лише за обсягом (налічує 72 романи), а і за ідейним спрямуванням.

До того ж більшість дійових осіб кожного з творів продовжує своє життя на сторінках інших повістей і романів «Людської комедії». Серед цих персонажів Ежен Растиньяк, Жак Коллен (Вотрен), віконтеса де Бос-сан, Дельфіна Нусинген, Б’яншон і багато інших.

А разом із героями автор звертається і до тем, які намічені в одному з творів, а мають своє продовження в інших творах, перегукуються з основною проблематикою епопеї.

Центральною темою «Людської комедії» є тема згубної влади грошей, ненаситної гонитви за наживою. Саме гроші спотворюють стосунки між людьми, роблять предметами торгу найцінніші людські якості — любов, дружбу, нівелюють роль сім’ї, науки, мистецтва.

Найвідомішими творами Бальзака є «Гобсек», «Ежені Гранде», «Бать­ко Горіо», «Втрачені ілюзії». Перекладами цих творів на українську мову ще в минулому сторіччі займались видатні класики. Творами Бальзака захоплювались Шевченко, Франко, Леся Українка. Не дивно, що наші сучасники з задоволенням знайомляться з творчістю Бальзака. Леся Ук­раїнка, наприклад, всім радила читати «Втрачені ілюзії». Мені подобаєть­ся цей твір, проте більш подобається «Батько Горіо», адже сім’я завжди є основою будь-якого суспільства, тому історія буржуазного суспільства, яку задумував розкрити Бальзак, бере початок саме в цьому творі. По­топтана дочками батьківська любов викриває характер трагедії усього буржуазного суспільства. А особисте життя героїв стає частиною су­спільної моралі.

Не менш жахливим є життя лихваря, якому гроші замінили близь­ких людей, у повісті «Гобсек». Це стосується не лише Гобсека, який не визнавав власної дочки, а й людей вищого суспільного класу, дворян. Так графиня де Ресто заради кохання розорює власних дітей.

А роман «Шагренева шкіра», який очолив серію філософських творів письменника! Хіба ж не реалістично зобразив автор дійсність? Адже, зображуючи долю молодого поета, Бальзак викриває жорстоку гру при­страстей, жах і трагізм повсякденного життя.

Шагренева шкіра є символом приречення особистості, яка прагне лише насолоди. Автор вважає, що праця низів і паразитизм верхів не­сумісні.

Майже в усіх своїх творах Бальзак виступає майстром типізації і уза­гальнення. При цьому всі його образи виразні й індивідуальні.

Герої творів Оноре Бальзака — представники різних суспільних верств, які під впливом дійсності набувають тих чи інших реалістичних рис і самі стають виявом цієї дійсності, адже життя і характер людини зумовлюються суспільними відносинами.

Але підтекстом у «Людській комедії» Бальзака мені вважається судження, що за будь-яких суспільних обставин людина має залишатися людиною.

ХТО ВИНЕН У ТРАГЕДІЇ ЖУЛЬЄНА СОРЕЛЯ?

1830 року вийшов у світ роман Стендаля «Червоне і чорне». Твір має документальну основу: Стендаля вразила доля молодої людини, засудженої до страти,— Берте, що стріляв у матір дітей, гувернером яких він був. І Стен-даль вирішив розповісти про молоду людину, яка не змогла знайти свого місця в суспільстві XIX століття. Чому? Про це я скажу трохи згодом.

Головний герой роману — юнак із провінції, наділений глибоким розу­мом і уявою, але бідний і незнатний. Усім’ї Жульєн відчував себе чужим, не було в нього друзів і серед однолітків. «Усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька. У святкових іграх на міському майдані він завжди був битий…» І кривдили його хлопці не тільки за фізичну слабкість, ай за те, що він не був схожий на них, був розумніший. І тому Жульєн поринав у самотність, світ уяви, де він «володарював».

Жульєн мріяв вибитися в люди. Він бачив, що заможні пани мають більше, ніж він,— мають становище, гроші, повагу. Бажання домогтися, як Наполеон, високої посади, володіло юнаком. Він, звичайно, розумів, що можливість досягти успіху в суспільстві залежить не стільки від його величезних здібностей, скільки від сильних світу цього, тобто багатіїв. Це принижувало його самолюбство, звідси і його протест, але він намагався зберегти особисту гідність навіть перед людьми, від яких він за­лежав. Жульєн ще не розумів, що новому суспільству потрібні не розумні особистості, а бездумні виконавці.

Випадково для себе Жульєн став гувернером дітей пана де Реналя. До вищої знаті юнак відчуває тільки «ненависть та огиду» і поводиться незалежно. Мабуть, завдяки цьому «менше ніж за місяць після його по­яви в родині пана де Реналя навіть сам хазяїн почав поважати Жульєна». Лише пані де Реналь ставилася до гувернера як до рівного собі. Спочатку почуття, яке виникло між ним і пані де Реналь, Жульєн розцінював як перемогу над життям, але потім ці взаємини переросли у справжнє ко­хання. Для головного героя пані де Реналь стала єдиною людиною, яка його розуміла і з якою йому було легко і просто.

Бажаючи зробити кар’єру, Жульєн вступає до духовної семінарії. Він вирізняється з-поміж тупуватих семінаристів своєю начитаністю, знан­нями, умінням мислити. За це його зненавиділи як абати, так і учні і дали йому прізвисько «Мартін Лютер». Але Жульєн стійко все зносить, аби тільки здобути вище становище в суспільстві.

За протекцією абата Пірара Жульєн їде до Парижа й стає секретарем і бібліотекарем маркіза де Ла-Моля. І тут, у вищому суспільстві, Жульєн зміг викликати до себе повагу. «Цей плазувати не буде»,— подумала про нього Матильда де Ла-Моль.

Завдяки коханню Матильди мрія Жульєна могла б здійснитися. Маркіз де Ла-Моль призначив йому ренту, здобув чин гусарського пору­чика та ім’я шевальє де Ла-Верне.

І раптом усе гине. Маркіз де Ла-Моль, одержавши від пані де Реналь листа, написаного під натиском духівника-єзуїта, де вона викриває Жуль-єна як лицеміра і спокусника, жадібного до багатства своєї жертви,— відмов­ляється від згоди на шлюб із ним Матильди. Жульєн мчить у Вер’єр, купує пістолети, входить до церкви, де молиться пані де Реналь, і стріляє в неї.

Його мрії та надії обірвали ці постріли. Ув’язнений Жульєн не боїть­ся смерті й не відчуває потреби в каятті. Тверезий аналіз того, що він учи­нив, підказує йому логічний висновок: «Мене образили найжорстокіше, я вбив, я заслуговую на смерть». У думці — «образили найжорстокіше» звучить обурення проти всього світу, який повстав проти Жульєна тому, що він, Сорель, насмілився піднестися над своїм класом.

Жульєна страчено. Хто в цьому винний? Відповідь можна знайти у промові Жульєна на суді — винне несправедливе суспільство.

ЖІНОЧІ ОБРАЗИ РОМАНУ СТЕНДАЛЯ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Роман Стендаля «Червоне і чорне» різноманітний за тематикою, ціка­вий і повчальний. Повчальні й долі його героїв. Мені хочеться розповісти, чого ж навчили мене дві героїні — пані де Реналь і Матильда де Ла-Моль.

Щоб нам був зрозумілий внутрішній світ цих героїнь, Стендаль піддає їх випробовуванню коханням, тому що, на його думку, кохання — почут­тя суб’єктивне і більшою мірою залежить від того, хто кохає, ніж від са­мого об’єкта кохання. І тільки любов може зірвати маски, за якими люди приховують звичайно справжнє своє єство.

На початку роману пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на всю округу.

Багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вона виховувалась у єзуїт­ському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті дурниці, яких її вчили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього вже пана де Реналя.

Розумна, кмітлива, емоційна, вона була водночас боязкою й соро­м’язливою, простою і трохи наївною. Її серце було вільне від кокетства. Вона любила самоту, любила походжати по своєму чудовому саду, ухи­лялася від того, що у Вер’єрі називалося розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона надто пи­шається своїм походженням. У неї цього й у думках не було, але вона була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати в них рідше.

Молода жінка не могла хитрувати, обманювати, вести, як говорили у Вер’єрі, політику стосовно свого чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважалася «дурною». Залицяння пана Вально, якому вона подоба­лася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чолові­кові й дітям.

І ось у її душі виникло нове почуття — кохання. Вона немов прокину­лася від довгого сну, стала всім захоплюватися, не тямила себе від емоцій. Почуття, що запалювало пані де Реналь, робило її енергійною й рішучою. Ось вона, немов засуджена на смерть, щоб урятувати коханого, іде до кімнати Жульєна, щоб витягти з матраца портрет Наполеона. То всіма правдами і неправдами вводить Жульєна, людину низького походження, до складу почесної варти. То продумує анонімний лист.

Пані де Реналь перебуває весь час у душевній напрузі, у ній боряться дві сили — природне почуття, прагнення до щастя і почуття обов’язку стосовно родини, чоловіка, нав’язане суспільством, цивілізацією, релігією. Тому вона постійно вдається у крайнощі. Коли захворів її син Ксав’є-Ста-ніслав, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. І майже одразу після того, як загроза здоров’ю хлопчика минула, знову віддається своєму коханню. Мабуть, в одну з таких хвилин лютого каят­тя вона, з намови абата Кастанеда, і відіслала маркізові де Ла-Молю відгук про поведінку Сореля, що відіграв таку фатальну роль у долі Жульєна. Відтак знову повернулася вона до коханого, тепер уже остаточно. Вона не може вже більше йти проти себе, своєї природи, натури. Вона говорить Жульє-нові: «Мій обов’язок передусім — бути з тобою». Відтоді вона зовсім пере­стала зважати на моральний осуд. Тепер він для неї просто не існував. Ос­танні дні вона була поруч із Жульєном. Життя без коханого для неї стало безглуздим. І за три дні після страти Жульєна пані де Реналь померла, об­іймаючи своїх дітей. Вона тихо, непомітно жила, жертвуючи собою заради дітей, родини, коханого, і так само тихо померла.

Матильда де Ла-Моль — жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і хо­лодна красуня, що царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна й насмішкувата, вона вища за своє оточення. Го­стрий розум, освіченість — вона читає Вольтера, Руссо, Агріппу д’Обіньє, ціка­виться історією Франції, героїчними епохами країни — діяльна натура Ма-тильди примушує її з презирством ставитися до всіх родовитих залицяльників, що претендують на її руку і серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа, шлюб з яким мав би принести Матильді герцогський титул, про який мріє її батько,— для неї віє нудьгою. «Що може бути на світі банальнішим від такого збіговиська?» — виражає погляд її «синіх, як небо», очей.

Сучасна дійсність не викликає аніякого інтересу в Матильди. Вона буденна, сіра і зовсім не героїчна. Усе купується і продається — «титул барона, титул віконта — усе це можна купити… кінець кінцем, щоб здобу­ти багатство, чоловік може одружитися з дочкою Ротшильда».

Матильда живе минулим, яке постає в її уяві, оповите романтикою сильних почуттів. Вона шкодує, що нема більше двору, подібного до дво­ру Катерини Медічі або Людовіка XIII. 30 квітня Матильда завжди одя­гає жалобну сукню, бо це день страти її предка Боніфаса де Ла-Моля, який загинув на Гревській площі 1574 року, зробивши спробу визволити своїх друзів, полонених Катериною Медічі, серед яких був і король Наваррсь­кий, майбутній Генріх IV, чоловік його коханки — королеви Маргарити. Матильда схиляється перед силою пристрасті Маргарити Наваррської, яка здобула в ката голову свого коханця і власноруч поховала її. При­хильниця трону і церкви, Матильда почуває себе здатною до великих подвигів заради відновлення старих часів.

Матильда звертає увагу на Жульєна тому, що відчуває в ньому незви­чайну натуру. Так само, як граф Альтаміра зі своєю романтичною долею («оче­видно, тільки смертний вирок і вирізняє людину… це єдина річ, яку не мож­на купити»), Жульєн викликає її зацікавленість і повагу як такий, що «…не народився, щоб плазувати». Матильду вражає похмурий вогонь, який палає в його очах, його гордовитий погляд. «Чи він не Дантон?» — думає Матильда, почуваючи, що це справжня людина із сильною волею, гідна її. «У наші дні, коли всіляка рішучість втрачена, його рішучість лякає їх»,— думає Ма-тильда, протиставляючи Жульєна всім молодим вельможам, що красуються в салоні її матері, які можуть похизуватися хіба що вишуканими манерами.

Машкара Тартюфа, вигляд святенника, що Жульєн напускає на себе, не можуть її обманути. Незважаючи на його чорний костюм, який він не знімає, «на по­півську міну, з якою бідоласі доводиться ходити, щоб не померти з голоду»,— його вищість лякає їх,— розуміє Матильда.

Наважитися покохати Жульєна, того, хто нижче від неї стоїть на соці­альних щаблях, відповідає її характерові, таїна якого — потреба ризику­вати. Але кохання її тяжке. Вона теж, як і пані де Реналь,— у постійній душевній напрузі. У неї теж точиться боротьба між природним прагнен­ням до щастя і «цивілізацією», тими поглядами, що їх нав’язало суспіль­ство із самого її народження. Вагаючись між коханням і ненавистю до Жульєна, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається з усією силою пристрасті. Жульєнові доводиться підкоряти її. Покохав­ши нарешті Жульєна до самозабуття, Матильда готова пожертвувати і своєю репутацією, і титулом, і багатством. Вона врятувала б Жульєна від страти, якби той цього захотів. Після смерті коханого вона виконала його останнє прохання — поховала в печері на високій горі, що здіймаєть­ся над Вер’єром. «Завдяки зусиллям Матильди ця дика печера прикра­силася мармуровими статуями, що вона замовила в Італії за великі гроші».

Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обидві вони викликають, з одного боку, співчуття та жаль, з іншого боку, їхнє альтруїстичне, жер­товне кохання викликає подив і шану. Своїм коханням вони вчать нас любити безкорисливо й самовіддано. Шкода, що їхнє щастя тривало не­довго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами.