П’єса «Пігмаліон» — одна з найкращих драм англійського письменника Бернарда Шоу. Захоплює вона одразу — з першого рядка! Ти ніби опиняєшся в далекій Англії, а персонажі п’єси — твої давні знайомі…
Рясний літній дощ ллє, як із відра. Тут і там несамовито верещать свистки»; а ми біжимо, щоб сховатися під портиком церкви св. Павла. Дивна дівчина привернула мою увагу. Вона продавала квіти. У неї зовсім не романтична постать, їй десь вісімнадцять-двадцять років. На голові в неї матроський брилик, який назбирав чимало лондонської пилюки та кіптяви. Черевики її мають плачевний вигляд, а волосся так і просить, щоб його вимили. Але крізь її занехаяність проглядає природна врода. Вона привертає увагу ще й тому, що кожному пропонує квіти, як ось: «Купіть у мене квіточку, копітане!» Дівчину звати Елізою, вона донька сміттяра, матері в неї немає, шоста мачуха вигнала її з дому і їй доводиться самостійно заробляти собі на прожиток. Дівчина виросла в Ліссон-Грові, а «жила там у такому хліву — навіть свиней тримають краще». Але Еліза нікому не дозволяє себе кривдити, вона вміє постояти за себе, вона має гордість, навіть трохи самовпевнена. Еліза, певно, велика мрійниця, бо інакше чого б їй демонструвати перед незнайомим хлопцем Фредді свою причетність до «Бухингему». Сьогодні Еліза заробила трохи грошенят, настрій непоганий, навіть на таксі приїхала додому! Трохи зіпсував день отой записувач біля церкви.
Ба! Що це? Згасла лампа — скінчився гас. Але й це не біда. Можна вкинути в лічильник ще один пенні і в кімнаті буде світло, але ж дівчина має заощаджувати. Та й мріяти і розмірковувати в ліжкові буде куди краще і дешевше! Еліза знімає із себе деяке верхнє вбрання, шпурляє його на купу всякої всячини й залазить у свою постіль.
«Так, так, так,— думалось дівчині.— Заробіток сьогодні непоганий. Але якийсь черв’ячок гризе душу. Ах, записувач! Елізі згадався джентльмен у портику, який записував її слова — ніби вона щось недозволене говорила! А як нечемно він з нею розмовляв! А все через що? Через отой клятий міссанґровський діалект — ніби вона не має права говорити своєю мовою. «Затям: ти — людська істота, наділена душею і божественним даром ясного, виразного слова, а твоя рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона та Біблії.» і ще: «ти, утілена кривдо англійської мови, я міг би зробити з тебе царицю Савську».
Еліза уявила собі царицю, яку вітають у знаменитому Букингемському палаці. Горить блиском вогнів і коштовностей королівська зала, Еліза — найпрекрасніша серед красунь палацу. Із цими думками засинає квіткарка; згасають вогники у вікнах бідняків на Ейнджел-корт біля Мікладжон-сової гасової крамнички.
…Ранковий промінець доторкнувся до кінчика носа доньки сміттяра, здригнулися її пухнасті вії і вона повернулася з королівського розкішного палацу додому. Ні, не розпач охопив Елізу. Вона тепер знала, що мала робити! Пам’ять у неї була гарна, і вона згадала, що один із джентльменів, який добре знає мову, називав свою адресу: «Вімпол-стрит, 37». «Приходьте до мене завтра»,— сказав він «копитанові». «І я прийду,— подумала Еліза,— хіба я не маю права брати уроки мови? Я навчуся розмовляти правильною англійською і мене візьмуть у квітковий магазин. Чом би й ні?». Еліза причепурилася і «на таксях» поїхала до найвідомішого лондонського професора фонетики містера Ґенрі Хіґґінса. У кого ж як не в нього навчатися мови бідній лондонській дівчині?!
Еліза з її відомим діалектом спочатку не зацікавила професора, тому він безцеремонно вигукнув: «Забирайся геть — ти мені не потрібна». Але Еліза вміла стояти на своєму: три страусових пір’їни героїчно трималися в неї на капелюсі. Спочатку їй вдалося розчулити полковника Пікерінґа — це вихована людина, яка чемно поводиться і з посудницею, і з квіткаркою. Пікерінґ, зацікавлений поведінкою і пропозицею Елізи, нагадує професорові про вчорашню розмову, і два дорослих чоловіки укладають угоду: Хіґґінс береться за півроку навчити дівчину мови й манерам, полковник оплачує витрати на утримання Елізи.
Експеримент Хіґґінса завершується блискуче: за декілька місяців вулична квіткарка під впливом життєвих умов, інтелектуального спілкування, навчання мови преретворюється на «герцогиню». Вона вражає вище товариство манерами, мовою, знаннями.
Пігмаліон витворив Галатею! Із «грудки бруду» засобами мистецтва за допомогою «чарівного різця». Хіґґінсу вдалося зробити довершений витвір, який вражає всіх.
Для вищого світу важливий лише зовнішній бік: манери, одяг, мова, походження. Еліза все це добре засвоїла, вона вміло грає свою роль. До того ж Еліза виросла духовно, вона розрізняє вихованість і нахабство, напускний і справжній аристократизм, вона тонко відчуває добро і зло. Її дратує те, що професор, який узявся її навчати, сам не вміє поводитися чемно ні вдома, ні в товаристві. Квіткарка — дівчина з народу — отримала необхідні знання, її інтелект зріс, вона не має титулу герцогині, але досягла потрібного рівня, до того ж Еліза збагатилася духовно. Вона переросла навіть свого учителя. Але Хіґґінс сприймає її лише як піддослідну істоту, матеріал для своїх досліджень. Еліза протестує проти такого ставлення: її розум, душа, почуття вимагають взаємоповаги, людськості у стосунках. Дівчина дорікає професорові за те, що він перетворив її на «герцогиню»: «Краще б ви мене не чіпали. Навіщо ви забрали в мене незалежність? Чому я погодилась на це?». Еліза усвідомлює, що вона «проста й темна», і їй боляче, що видатний професор, учений, джентльмен ставиться до неї як до порожнього місця. «У мене такі ж почуття, як у всіх,— каже вона.— Мені хочеться лагідного слова, уваги».
Квіткарка змінилася, у її душі розквітли найкращі вияви людських почуттів і талантів. У кожної людини живуть таланти, потрібно тільки зуміти їх розкрити. Навчання Хіґґінса, ввічливе ставлення Пікерінґа, увага до її особи з боку довколишніх людей поступово формували Елізу, яка згодом скаже: «Різниця між леді і квіткаркою полягає не в тому, як вона поводиться, а як до неї ставляться». Еліза змінилася, перетворилась, ожила, як Галатея, до того ж вона свідомо захотіла змінити своє буття, а це нове буття сформувало в ній нову свідомість. Жаль, що професорові забракувало душевного такту й вихованості. Якби він був не таким грубіяном і снобом, Еліза могла б стати справжньою Галатеєю — люблячою та ніжною, доброю та уважною. Адже саме тому, що Пігмаліон такий «пігма-ліоністий» — різкий, неотесаний, нечемний,— Еліза замість слів вдячності за науку виголошує обвинувачувальну промову на адресу свого творця.
Мені здається, розвинений інтелект Елізи завжди буде тягти її до таких, як Хіґґінс,— аристократів за походженням, до таких, як Пікерінґ,— аристократів за духом, але її природне чуття їй підказує: «Твоє місце з такими, як Фредді». Думаю, що остання сцена, відверта розмова з Хіґґінсом — це крик душі, яка розривається навпіл. Душа прагне вищого, кращого, досконалішого, а життєві умови диктують своє. У фіналі п’єси Еліза сама не знає, коли була щасливішою: у минулому чи в сучасному; вона не знає, яке в неї майбутнє.
То що ж робити — залишатися в «канаві» і бути весело-безтурботною чи вириватися з «бруду», а потім бідкатися від розвиненої культури й інтелекту, від внутрішнього діскомфорту?
У часи Шоу — більше ста років тому, дійсно, важко було вирватися з того соціального середовища, до якого належав від народження. Кожен мав ніби своє тавро: плебей, буржуа, аристократ. Але саме ті, хто прагнув чогось більшого, зуміли йти далі, змогли змінити життя і довести, що свобода, розкутість духу, висока культура роблять із людини людину.