Антон Павлович Чехов у світовому літературному процесі займає од­наково визначне місце і як прозаїк, і як драматург. Але як драматург він визначився раніше. У вісімнадцятирічному віці Чехов розпочав роботу над своєю першою п’єсою, яка не вийшла в світ за життя автора.

Але велика робота Чехова-драматурга розпочалася значно пізніше, че­рез вісімнадцять років, з «Чайки», яку було завершено у 1896 році. Сам автор визначав її як роботу незвичну, работу всупереч усім правилам дра­матургії. «Чайка» — найтрагічніша комедія, сюжет якої складається з ла­біринту захоплень і пристрастей, виходу з нього немає, адже немає вихо­ду з низки суперечливих людських почуттів.

Кохання у творі — це сумні факти людських взаємин, які не мають розвитку: учитель Медведенко кохає Машу, Маша палко закохана в Треп­лева, Треплев безнадійно страждає за Ніною, яка, в свою чергу, кохає Три-горіна. Події рухаються повз героїв п’єси. Безумовно, Треплев і Ніна мог­ли б скластися в чудову пару і бути щасливими. Але вона кохає Тригоріна, який після нетривалого роману з нею повернеться до Аркадіної. Усі ці нелогічні взаємини створюють дисгармонію п’єси, що з унікальної комедії-трагедії перетворюється на звичайнісіньку драму.

Драма «Чайка» наскрізно пройнята атмосферою неблагополуччя. У ній немає щасливих людей. Героям твору не таланить ні в великому, ні в найменшому, всі вони неудачники. Атмосфера самотності переслідує кожного з героїв.

Учитель Медведенко не може говорити ні про що, крім матеріально­го достатку, адже це проблема всіх учителів того часу: «Я получаю всего двадцать три рубля в месяц, да еще вьічитают с меня в емеритуру, а все же я не ношу траура».

Маша відверто розповідає всім, що вона нещасна: «А у меня такое чув-ство, как будто я родилась уже давньш-давно; жизнь свою я тащу волок­ном, как бесконечньй шлейф. И часто не бьвает никакой охоть жить».

Отже з перших актів п’єси зрозуміло, що в її атмосфері панує загаль­не невдоволення життям. Люди надто поглинуті власними бідами, і тому вони не чують одне одного. Атмосфера твору — це атмосфера суцільної психологічної глухоти.

І на фоні цієї атмосфери — чайка-символ, який набуває різних зна­чень, по-різному живе в душі молодих героїв п’єси — Треплева і Ніни.

Ніна після усіх своїх нещасть почала відчувати себе чайкою, яку від нудьги підстрелила людина. Словом чайка вона підписувала свої листи, коли зневірилась у житті. Але Ніна — людина сильна, людина, яка вміє боротись і мріяти: «Я уже настоящая актриса, я играю с наслаждением, с восторгом, пьянею на сцене и чувствую себя прекрасной. А теперь, пока я живу здесь, я все хожу пешком, все хожу и думаю, думаю и чувствую, как с каждьм днем растут мои душевнье силь.».

Для Треплева чайка — це теж символ, але символ того, що не збулось. І хоча для нього, відомого письменника, пошуки сенсу життя так і не скінчились, але його, як і Ніну, можна віднести до одного табору, Триго-ріна і Аркадіну — до іншого.

Якщо Треплев до останньої миті в розпачі: «.я все еще ношусь в хао­се грез и образов, не зная, для чего и кому зто нужно. Я не верую и не знаю, в чем мое призвание», то для Тригоріна і Аркадіної образ чайки — це «не помню» або «не знаю».

Герої «Чайки» не можуть пробитись одне до одного, бо розмовляють лише для себе:

«Аркадина. Как меня в Харькове принимали, батюшки мои, до сих пор голова кружится!

Маша. Тридцать четьре.

Аркадина. Студентьі овацию устроили… Три корзиньї, два венка и вот… (Снимает с груди брошь и бросает на стол.) Шамраев. Да, зто вещь… Маша. Пятьдесят!.. Дори. Ровно пятьдесят?

Аркадина. На мне бьіл удивительншй туалет… Что-что, а уж одеть-ся я не дура.

Полина Андреевна. Костя играет. Тоскует, бедньїй».

Долі героїв, незважаючи на їх зовнішні і внутрішні розбіжності, пере­гукуються, зливаються в єдиному звучанні, із багатьох відголосків і відлунь виростає єдина доля і єдиний для всіх настрій. Можливо, саме цей настрій призвів до загибелі Треплева.

У п’єсах Чехова приглушені конфлікти, відсутній чіткий розподіл героїв на позитивних і негативних. Зло у п’єсі «Чайка» розчинилось у бу­денному житті героїв, тому винуватця усіх невдач не знайти.

Але найголовніше, що в «Чайці» А. П. Чехов відкрив нові можливості зображення характеру. Він розкривається не в боротьбі за досягнення мети, а в переживанні життєвих протиріч. У творі з’явився «підтекст». Автор кидає свій зір у майбутнє, а розв’язки, як і завершення людських доль, у нього немає. У цьому полягає вся суть чеховської драми «Чайка»

17 жовтня 1896 року на сцені імператорського Олександрійського театру в Петербурзі відбулася прем’єра вистави «Чайка» за п’єсою А. Чехова. У головних ролях були зайняті провідні актори, а Ніну грала сама В. Коміссаржевська. А. П. Чехов, на той час уже відомий і визнаний про­заїк, був незадоволений тим, що він бачив на репетиціях, і не дуже очіку­вав успіху. Але дійсність перевершила його найгірші очікування. Прем’єра «Чайки» увійшла в історію театру як нечуваний провал. Чехов вирішив більше ніколи не ставити цю п’єсу і не звертатись до драматургії. Але лише через два роки і ця сама «Чайка» стане чи не найбільшим успіхом Чехо-ва, а його драматургічний талант знайде таких палких шанувальників, що виникне навіть поняття «театр» Чехова. Чому ж так склалася сценіч­на доля «Чайки»? Відповідь проста: п’єсу не зрозуміли. Не зрозуміли глядачі, які звикли до напруженого драматичного сюжету. Не зрозуміли актори і постановники, тому що п’єса вимагала нових принципів акторсь­кої гри, нових форм організації сценічної дії.

«Чайка» Чехова була надто новаторська, а традиційний театр ХІХ століття не мав засобів, щоб донести до глядача художні відкриття Чехова-драматурга. Це зрозуміли засновники нового художнього театру К. Станіславський і В. Немирович-Данченко. Саме вони розкрили одну з таємниць цієї п’єси: за побутовими подробицями, за випадковими, не­сподіваними репліками вони побачили і сценічно відтворили небачений до цього у драматургічному творі ліризм.

Новаторство «Чайки» виявилося у першу чергу в тому, що вона бу­дувалася не на гостросюжетній драматичній дії, а на глибокому психоло­гічному аналізі характерів. Чехов-письменник відкрив трагедію буден­ності. Чехов-драматург показав цю трагедію в сценічних образах, художньо вірогідних, психологічно точних. Він зображує не події, а людей, чия поведінка, життєва позиція стає чинником певних подій. Про сценічну дію Чехов говорив так: «Хай на сцені все буде так само склад­но і разом з тим так просто, як і в житті. Люди обідають, тільки обідають, а в цей час складається їхнє щастя та розбивається їхнє життя».

Зовнішньо яскраві сценічні дії не приваблюють Чехова. Наприклад, у п’єсі є щонайменше два епізоди, які в традиційній драматургії були б обіграні. Перший — спроба Треплева покінчити життя самогубством після провалу його вистави і «зради» Ніни. Другий — самогубство Треплева у фіналі п’єси.

Чехов же виносить ці сценічно «вигідні» епізоди за сцену. Така відмо­ва від ефектних сцен була підкорена авторському задуму: показати ха­рактери людей, їхні стосунки, проблеми, що виникають через непорозу­міння між людьми.

Усіх без винятку героїв Чехов об’єднує в єдину систему, де кожен має своє завдання у творчому задумі автора. Тому він уникає зовнішніх ефектів, а примушує уважно слідкувати за всіма героями. Мова кожного персонажа має «підтекст», який надає всій п’єсі багатство змісту, худож­ню правдивість і переконливість. Особливу роль у чеховських п’єсах відіграють паузи. Вони ніби доповнюють підтекст і виникають тоді, коли герої не можуть і не хочуть говорити про найпотаємніше. У третій дії, наприклад, Ніна і Тригорін прощаються перед від’їздом. Ніна дарує йому медальйон на згадку. Тригорін обіцяє пам’ятати дівчину такою, якою по­бачив її вперше. «Ми розмовляли . ще тоді на лаві лежала біла чайка». Ніна задумливо повторює: «Да, чайка». Пауза. «Більше нам говорити не можна, сюди ідуть». Пауза допомагає зосередитись на образі чайки. Гля­дач під час паузи пригадує попередню розмову героїв, коли Тригорін за­нотував у записник «сюжет для невеликого оповідання» про дівчину, що походом згубив «один чоловік». Але весь багатомірний зміст розмови ге­роїв з’ясовується значно пізніше. Пауза створює певну емоційну напругу, глядач ніби очікує, що герої пояснять, розкриють щось дуже важливе,

а цього не відбувається. І глядач сам повинен домислити, що приховується за цим мовчанням.

Читачі п’єс Чехова особливу увагу приділяють авторським ремаркам, бо вони теж відіграють важливу роль у розумінні всього, що відбувається у п’єсі, створюють особливу атмосферу. Ось сцена Треплева і Ніни. Ре­марка: входить без капелюха, з рушницею і вбитою чайкою. Він кладе чайку біля ніг Ніни. Чому Чехову важливо, що Треплев без капелюха? Подальша розмова пояснює це. «Я мав підлість вбити сьогодні цю чай­ку», «Скоро так само я вб’ю самого себе». Читач розуміє, що щось дуже важливе для Треплева гине, можливо, гине його мрія. Можливо, гине чи­ста і довірлива Ніна. Тут не можна стояти в капелюсі.

У цьому теж виявилося чеховське новаторство. Герої не говорять про найпотаємніше, але читач розуміє їх.

«Чайка», як і всі великі п’єси Чехова, за жанром, визначеним авто­ром,— комедія. За традиційним визначенням це швидше трагедія або дра­ма, тобто драматургічний твір, де розкриваються нерозв’язані моральні проблеми, що призводять до загибелі персонажів. Називаючи свій твір комедією, Чехов ніби підкреслює, що «головна героїня» його п’єси — бу­денність, яка марнує кращі людські почуття і стосунки, яка руйнує осо­бистість і робить характери дріб’язковими, майже комічними. Таким по­стає перед нами відомий письменник Тригорін. Він не сприймає життя серцем з усіма його радощами і трагедіями, а робиться лише стороннім спостерігачем, і все, що відбувається навколо і з ним, для нього лише «сю­жет для невеликого оповідання». Така Аркадіна, талановита актриса, що може передати на сцені будь-які високі почуття, а в буденному житті їй шкода грошей навіть для сина і брата, вона байдужа до всього, крім влас­ного успіху. Невипадково Треплев у своїй останній репліці, коли вже ви­рішив покінчити життя самогубством, говорить про те, що маму може засмутити зустріч із Ніною. Він ніби не вірить, що його смерть мати сприй­ме трагічно. Такими жертвами буденності є й інші персонажі п’єси.

Сценічна доля «Чайки» не дуже багата. Її не часто, порівняно з інши­ми п’єсами Чехова, ставили у театрах. Новаторські пошуки Чехова-дра-матурга більш завершено втілились у таких п’єсах: «Три сестри», «Виш­невий сад», «Дядя Ваня». І все ж не випадково на кулісі Московського художнього театру, який відкрив Чехова-драматурга, зображена чайка. Ця п’єса була тим самим «першим птахом», що приніс оновлення, весну російської драматургії.