Червень 2012

ДОБРО І ЗЛО В РОМАНІ В. ГЮҐО «СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ»

9 клас, Твори з зарубіжної літератури, , , , ,

Віктор Гюґо — великий французький письменник — прожив довге жит­тя, протягом якого багато і плідно працював і залишив величезну творчу спадщину. За 70 років своєї літературної діяльності він створив чимало поем, віршів, драматичних творів, але для багатьох читачів Гюґо, в першу чергу, автор відомих романів «Людина, яка сміється», «Трудівники моря», «Дев’яносто третій» тощо.

«Собор Паризької Богоматері» — один із найкращих і найпопулярні-ший історичний роман XIX століття, написаний у романтичному стилі. Письменник змальовує картину життя Франції кінця XV століття. Але істо­ричні події стають для нього лише приводом для роздумів над сучасністю.

Роман написаний у кінці 20-х років XIX століття. У цей час Франція переживає розчарування в ідеалах Французької буржуазної революції і в її наслідках. Багато діячів культури того часу взагалі розчарувалися в можливості прогресу. Гюґо звертається до історичного періоду, коли за­кінчується доба Середньовіччя і людство починає нову епоху — Відроджен­ня. Його цікавить ця зміна світогляду людини, і він відчуває, що в сучасній йому Франції теж назрівають значні світоглядні й суспільні зміни. У цих умовах для нього важливо визначити головні естетичні й етичні цінності. Тому теми добра і зла, краси і потворності гостро заявлені в романі.

Собор Паризької Богоматері — це не тільки місце, де відбуваються го­ловні події роману. Він рівноправний герой цього твору, як поет П’єр Гренгуар, Есмеральда, Квазімодо, Клод Фролло. За християнськими віру­ваннями, Богоматір віддала свого сина на муки, щоб врятувати людство. Собор на її честь — це данина її безмежній любові до людей. У романі він втілює ідею добра, справедливості, любові. Герої роману тісно пов’язані з со­бором: для Квазімодо він і дім, і батьківщина, і всесвіт. Але події, що зобра­жує Гюґо, дуже далекі від ідеальних християнських стосунків. Люди не зна­ють ні співчуття один до одного, ні терпимості, їх вчинками керують пристрасті, заради яких вони забувають навіть свій обов’язок перед Богом. Архідиякон Клод Фролло закоханий у циганку Есмеральду, дівчину, яка вражає своєю красою. Домагаючись її кохання, Клод іде на злочин.

Квазімодо, потворний глухий горбань, виявляється спроможним на прекрасне кохання. Коли Есмеральда живе в соборі, вона не може звик­нути до потворності Квазімодо. Щоб не дратувати дівчину своїм потвор-ством, він дає їй свисток, звук якого він може чути, готовий у будь-яку хвилину прийти їй на допомогу. Його кохання сильне, пристрастне, зара­ди нього він теж готовий на злочин. Квазімодо зіштовхує Клода, свого благодійника, єдину людину, до якої він був прив’язаний на цьому світі, з вежі, коли розуміє, що той згубив Есмеральду. Але його кохання само­віддане, він нічого не потребує від своєї коханої.

Есмеральда уособлює найкращі жіночі риси. Вона не тільки прекрас­на зовнішньо, але й обдарована чудовим голосом, в якому звучить її ніжна і пристрастна душа. Її кохання до молодого капітана Феба де Шатопера розкриває її прагнення і здатність до сильних почуттів. Але цим почут­тям немає місця у світі, де живе Феб.

Гюґо показує, що добро і зло можуть існувати поруч, що люди не хо­чуть бачити прекрасного: ніхто не зрозумів Квазімодо і його любові. А прекрасне не може виправити злої душі: любов до Есмеральди не ро­бить Клода кращим духовно.

Добро і зло тісно поєднані, й інколи людині дуже важко визначити межу між ними. Вони завжди в боротьбі, в якій гине чимало прекрасного (саме так читач сприймає смерть Есмеральди). Але Гюґо вірить у пере­можну силу добра, в людський прогрес. У фіналі роману він знову зма­льовує собор, який стає німим свідком трагічних подій і водночас симво­лом можливості повернення людей до вічних цінностей.

РОМАНТИЧНИЙ ГЕРОЙ ДЖ. БАЙРОНА

9 клас, Твори з зарубіжної літератури,

Джордж Гордон Байрон — уособлення романтизму не лише у творчості, ай в особистому житті. Усе своє життя він був в одній і тій самій ситуації, яка ніби підказувала тему його творчості,— зневажена, закута сила, поніве­чена краса, самотність серед людей, навіть близьких і рідних. Байрон був дуже гарним, але кульгавим від народження, мати дуже любила його, але мучила своєю любов’ю. Рід письменника був давній, пов’язаний ще з ан­глійськими і шотландськими королями, але маєток і титул Байрони отри­мали лише в XVI столітті, а в XVII столітті англійська буржуазна револю­ція призвела до занепаду роду. Усе це сформувало особистість поета і теми його творчості.

Перша поетична збірка викликала гострі критичні зауваження сучас­ників. Байрону дорікали, що його вірші схожі на багато інших. Але відповідь молодого поета на цю критику представила справжнього Байрона, суперечливого, гордого, самотнього, щирого і пристрасного. Саме ці риси характеру поета визначають і його романтичного героя, який упер­ше постав перед читачем у поемі «Паломництво Чайльд Гарольда».

«Паломництво Чайльд Гарольда» за жанром — щоденник, який пи­шуть дві особи: головний персонаж і сам автор. Герой поеми після пер­ших рядків автобіографічного характеру стає лише ім’ям, його витісняє автор, дистанції між ними майже немає.

Незадоволеність дійсністю, прагнення пізнати людей, життя, знайти в ньому своє місце, випробувати свої духовні можливості і сили — це цілі паломництва Чайльд Гарольда, які близькі самому Байрону.

Смуток і розчарування Гарольда не залежать від його скривдженого самолюбства, сімейних конфліктів, нещасного кохання та інших особис­тих мотивів, які відіграють немалу роль у його попередників у літературі. Герой Байрона не розпочинає боротьбу із суспільством, але його без­діяльність і споглядання — це не позиція пасивності. Головна риса Чайльд Гарольда як художнього образу — його незавершеність, герой поклика­ний відобразити момент пробудження самосвідомості людини нового часу, яка починає відчувати на собі й у світі, що її оточує, наслідки істо­ричних змін і усвідомлювати трагічні протиріччя, які були характерною рисою сучасності. Байрон задає питання про причини суспільних вад, національного занепаду, замислюється над протиріччями і загадковістю історичного процесу, але висловлює глибоке незадоволення і собою і роз­мірковує над значенням своєї творчості.

Ліричний герой Байрона відчуває «світову скорботу», тому що жага жит­тя, могутні сили, приховані в людині, не мають плідного виходу. Цей герой палко і щиро сприймає реальність, але сама реальність гнітить його. І він по­стає проти всього світу, відстоюючи своє право на внутрішню індивідуальну свободу, насамперед свободу почуттів. Таким настроєм пройнятий вірш «Душа моя похмура». Відчуття «світової скорботи» — головний мотив вірша. Ліричний герой звертається до співця з дивним проханням: заспівати таку пісню, щоб душа розридалась. «Я хочу сліз!» стає своєрідним рефреном, в якому звучить виклик. І тільки кінцівка вірша пояснює, чому виникає таке дивне бажання. «Я хочу сліз, бо серце розірветься від страждань». Ліричний герой розуміє, що позбавитися життєвих страждань він не зможе, а сльози, можливо, принесуть хоч на деякий час полегшення.

Такий романтичний герой виявився близьким багатьом поетам. Тому твори Байрона перекладали різними мовами, і навіть виник тип поведінки людини, який одержав назву «байронізм».

Ліричний герой Байрона виник за певних історичних умов і віддзер­калив основні проблеми свого часу, пробудження в людині відчуття своєї неповторності, свого права на власні думки і почуття. Такий герой не знає ні причин «світової скорботи», ні як її позбутися. І він залишає за собою право не ховатися від неї, а вистраждати її.

ПРОВІДНІ МОТИВИ ТВОРЧОСТІ ДЖ. БАЙРОНА

9 клас, Твори з зарубіжної літератури

…Ми родимось на те, щоб нам умерти… Нелюбо весну нам вітрами поминать. Коли б родились знов, знов смерті треба ждать. Подякуймо ж богам за наші дні хороші.

Дж. Байрон

Ці невмирущі рядки належать перу видатного англійського поета Джорджа Ноела Гордона Байрона.

Класицистичні погляди Байрона здаються несподіваними для поета, чиє ім’я увійшло в історію англійської і світової літератури як найбільш впливового виразника романтичного світогляду. Уйого «Щоденниках і листах» висловлено чимало міркувань про поезію і прозу як минулого, так і майбутнього, але думки ці такі ж суперечливі, як і сама постать ве­ликого майстра. А щоб хоч трошечки зрозуміти мотиви творчості поета, слід звернутися до його філософії. І в свою чергу самі філософські погля­ди Байрона викликали до життя шедеври його творчості.

А мотиви творчості англійського митця змінювались зі зміною його поглядів протягом усього життя.

Витоки літературних поглядів юного Байрона слід шукати в етичних і естетичних поглядах віку Просвітництва. Але цікавився він і зразками ліричної, епічної та драматичної творчості античних авторів, а в останні роки життя й творчістю італійських поетів раннього і пізнього Відро­дження, що не могло не відбитися на мотивах власної творчості, хоча сам Байрон не раз стверджував, що перевагу над поетами віддає історикам.

Літературні погляди молодого поета цілковито виявились у юнацькій збірці «Години дозвілля». Вірші, що увійшли до цієї збірки, були насліду­вальними. Мотиви вольнодумства вимальовувалися розпливчасто, а роз­думи про швидкоплинність дружби і кохання — меланхолійно. Найбільш типовими для цієї збірки стали спогади про дитинство. А перша сати­рична поема «Англійські барди і шотландські спостерігачі» не свідчила про оригінальність поглядів щодо призначення мистецтва і митця.

Але позиція молодого Байрона щодо цієї теми зберігається і в більш пізні періоди його творчості. Усе своє життя він дотримувався класицис­тичної теорії мистецтва і розуміння завдань поета. Деякі ранні твори по­ета було видано лише після його смерті. Серед них сатира «Прокляття Мінерви», в якій поет водночас звинувачував тих, хто грабував народ Греції, і прославляв античні шедеври священного храму в Афінах. Отже,  високі громадянські і політичні мотиви властиві навіть ранній творчості Байрона. І лише поема «Паломництво Чайльд Гарольда» стала новим етапом у творчості Байрона. Адже в ній через внутрішній світ персонажа й автора розкриваються і героїка давніх та нових часів, і трагічні пробле­ми сучасності. Дотримуючись «високого» стилю, віддаючи перевагу аб­страктним і піднесеним образам, Байрон надає своїй поемі такого особи­сто-пристрасного тону, що доля особистості почала розглядатись як частина всесвітнього процесу. Тож поему «Паломництво Чайльд Гарольда» можна розглядати як новий художній порух епохи класицизму.

Лірика зрілого поета набула характеру сповіді, а у східних поемах ви­лилась у тугу поета, у його обурення проти лицемірства та тупості, які в епоху реакції принижували гідність людини.

Ворожнеча зі світом героїв східних поем Байрона набула нового філо­софського осмислення у швейцарській драмі «Манфред». Трагедія гра­фа Манфреда викликана не стільки зіткненням із людьми, яких він зне­важає, не стільки крахом кохання, скільки тим, що сам він не витримує власного морального суду. Трагічними для нього стають не обставини, які оточують, а його власні почуття.

Але найбільш плідним став «Італійський» період творчості Байрона. Він вражає нас патетикою четвертої пісні «Чайльд Гарольда», «Одами до Венеції», «Скаргами Тассо», бешкетними пародійними октавами «Беп-по» і «Дон-Жуана», урочистими терцинами «Пророцтва Данте» і неви­мушеністю ліричних віршів, класицистичними трагедіями і романтични­ми містеріями, віршованою повістю «Острів», прозовими трактатами.

Певно, це був період свідомих пошуків, націлених на остаточне вирі­шення питання про призначення поета у сучасному світі:

Чого ми хочемо від слави? Щоб сповнить Листок непевного паперу, мудра хіть! Силкуємось зійти в жару, в самообмані На гору, хоч її вершина й у тумані. Про се поет свою півношницю-свічу Знай палить, і герой вбиває досхочу, Як же потліє все,— мов на одну досаду, Зістанеться ім’я.

Герої Байрона мають відбиток душевної величі, самовідданості і внут­рішньої складності, властивих прославленим персонажам Шекспіра. Навіть у класицистичній за своїми засобами сатири «Бронзовий вік» Байрон зображує могутній і сповнений протиріч образ Наполеона, близь­кий великим злодіям і честолюбцям шекспірівських трагедій.

Саме в «Дон-Жуані» Байрон виступає суддею моралі і суспільних відносин, виражає своє уявлення про батьківщину, «тюремщицю народів», «напівпедантичну-напівкомерційну» країну, правлячі кола якої силять­ся надати своїй користолюбній політиці високого морального та релігій­ного значення.

Я думаю, що все розмаїття творчості Байрона відбиває його прагнення до гармонійного і прекрасного ідеалу мислителів минулого. Але дійсність, у якій жив поет, не могла стати підґрунтям для пошуків подібного ідеалу ні в житті, ні в мистецтві. Тому відчуття нездійснених пошуків і стали причи­ною дисгармонії як у світобаченні Байрона, так і в проти-річчях мотивів його творчості.