Архів позначки: «Трудівники моря»

ДОБРО І ЗЛО В РОМАНІ В. ГЮҐО «СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ»

Віктор Гюґо — великий французький письменник — прожив довге жит­тя, протягом якого багато і плідно працював і залишив величезну творчу спадщину. За 70 років своєї літературної діяльності він створив чимало поем, віршів, драматичних творів, але для багатьох читачів Гюґо, в першу чергу, автор відомих романів «Людина, яка сміється», «Трудівники моря», «Дев’яносто третій» тощо.

«Собор Паризької Богоматері» — один із найкращих і найпопулярні-ший історичний роман XIX століття, написаний у романтичному стилі. Письменник змальовує картину життя Франції кінця XV століття. Але істо­ричні події стають для нього лише приводом для роздумів над сучасністю.

Роман написаний у кінці 20-х років XIX століття. У цей час Франція переживає розчарування в ідеалах Французької буржуазної революції і в її наслідках. Багато діячів культури того часу взагалі розчарувалися в можливості прогресу. Гюґо звертається до історичного періоду, коли за­кінчується доба Середньовіччя і людство починає нову епоху — Відроджен­ня. Його цікавить ця зміна світогляду людини, і він відчуває, що в сучасній йому Франції теж назрівають значні світоглядні й суспільні зміни. У цих умовах для нього важливо визначити головні естетичні й етичні цінності. Тому теми добра і зла, краси і потворності гостро заявлені в романі.

Собор Паризької Богоматері — це не тільки місце, де відбуваються го­ловні події роману. Він рівноправний герой цього твору, як поет П’єр Гренгуар, Есмеральда, Квазімодо, Клод Фролло. За християнськими віру­ваннями, Богоматір віддала свого сина на муки, щоб врятувати людство. Собор на її честь — це данина її безмежній любові до людей. У романі він втілює ідею добра, справедливості, любові. Герої роману тісно пов’язані з со­бором: для Квазімодо він і дім, і батьківщина, і всесвіт. Але події, що зобра­жує Гюґо, дуже далекі від ідеальних християнських стосунків. Люди не зна­ють ні співчуття один до одного, ні терпимості, їх вчинками керують пристрасті, заради яких вони забувають навіть свій обов’язок перед Богом. Архідиякон Клод Фролло закоханий у циганку Есмеральду, дівчину, яка вражає своєю красою. Домагаючись її кохання, Клод іде на злочин.

Квазімодо, потворний глухий горбань, виявляється спроможним на прекрасне кохання. Коли Есмеральда живе в соборі, вона не може звик­нути до потворності Квазімодо. Щоб не дратувати дівчину своїм потвор-ством, він дає їй свисток, звук якого він може чути, готовий у будь-яку хвилину прийти їй на допомогу. Його кохання сильне, пристрастне, зара­ди нього він теж готовий на злочин. Квазімодо зіштовхує Клода, свого благодійника, єдину людину, до якої він був прив’язаний на цьому світі, з вежі, коли розуміє, що той згубив Есмеральду. Але його кохання само­віддане, він нічого не потребує від своєї коханої.

Есмеральда уособлює найкращі жіночі риси. Вона не тільки прекрас­на зовнішньо, але й обдарована чудовим голосом, в якому звучить її ніжна і пристрастна душа. Її кохання до молодого капітана Феба де Шатопера розкриває її прагнення і здатність до сильних почуттів. Але цим почут­тям немає місця у світі, де живе Феб.

Гюґо показує, що добро і зло можуть існувати поруч, що люди не хо­чуть бачити прекрасного: ніхто не зрозумів Квазімодо і його любові. А прекрасне не може виправити злої душі: любов до Есмеральди не ро­бить Клода кращим духовно.

Добро і зло тісно поєднані, й інколи людині дуже важко визначити межу між ними. Вони завжди в боротьбі, в якій гине чимало прекрасного (саме так читач сприймає смерть Есмеральди). Але Гюґо вірить у пере­можну силу добра, в людський прогрес. У фіналі роману він знову зма­льовує собор, який стає німим свідком трагічних подій і водночас симво­лом можливості повернення людей до вічних цінностей.