Червень 2012

«Я БЛУКАЮ І КЛИЧУ ДУШУ СВОЮ…» (В. ВІТМЕН)

Творчість великого американського поета-новатора В. Вітмена стала своєрідною поетичною Біблією. Вітмен вірив у пророче покликання по­ета, який приходить на землю оновити її, «коли втрачають зміст слова і предмети». Своє нове поетичне світобачення поет утілив у збірці поезій «Листя трави», над якою працював протягом усього життя. Цей твір — свідчення космічності, епічної всеосяжності поетичного світобачення Вітмена. Водночас це виклад програми радикальної перебудови Всесвіту, відкриття і обожнювання Людини і Природи. Все це вимагало якісно нової образності та поетичної мови. Головним героєм є сам Поет, який стає втіленням нового, вільного Людства.

Осторонь метушні стоїть моє Я, Стоїть раде, привітне, співчутливе, єдине. Звідки ж береться внутрішня досконалість поета? Я блукаю і кличу душу свою,

Нахиляюсь, блукаючи навмання, розглядаю літню травинку. Образ «літньої травинки» символізує новий Всесвіт, в основі яко­го не далеке холодне Небо, а теплий, живий рідний зелений світ. «Бру­натні мурахи», «незліченні стебла», «чоловіки та жінки» — все живе у ньому за одним законом («Я бачу в них і в собі один і той самий вічний закон»).

Вітмен використовує художній прийом «каталогу», об’єднуючи чис­ленні образи людей, тварин, комах, й утверджує гармонію всього живого.

І всі вони вливаються в мене, і я вливаюсь в них, І сутність моя десь така, як у всіх них. Із них усіх та з кожного з них я тчу пісню про себе. Поет веде діалог зі своєю душою, і саме вона підказує йому, «що осно­ва творіння — це любов». А джерелом любові поета є Земля:

Тільки торкнуся землі ступнею. Звідти так і зринуть сто любовей. Саме тому і співає поет свій гімн Землі: Усміхнися і ти, млосна із диханням свіжим, о земле. .Усміхнися, бо йде твій коханець. А «небесні закони ще треба доробляти і виправляти» — вважає поет.

Зухвале сонячне світло, Ти освітлюєш тільки поверхні, а я виявляю і поверхні і глибини. Поет пропонує відкинути старих богів («Стільки ж божеського, а мо­же й більше я відкриваю в теслі, що зводить будинок. Я віддаю йому вищу, ніж Богові, шану») і робить висновок:

Надприроднє — то все пусть,

Я сам на свій час чекаю, щоб стати одним з богів.

Отже, найвища цінність — це Людина. З чого ж складається її «Я»? З дійсності і часу, які приймає поет, із землі і моря («Я частинка твоя не­віддільна, я одна твоя хвиля і всі твої хвилі одразу»), з усіх живих істот, з душ усіх людей («Я всіх вас знаю, я знаю море мук, сумнівів розлуки, безвір’я), з невідомості («це не хаос, не смерть — це форма, єдність, це план. це вічне життя, це Щастя»). Поет вірить у своє Безсмертя, бо він заповідає себе землі, «щоб прорости травою, яку люблю».

Отже, тільки досконале, духовно повне і гармонійне. Я-травинка може бути основою нового Всесвіту, а не далекі небесні закони — вважає Вітмен.

НОВАТОРСТВО ПОЕЗІЇ ВОЛТА ВІТМЕНА

У 1855 році 36-річний Волт Вітмен у бруклінській друкарні сам на­брав і сам надрукував невелику книжку у дев’яносто п’ять сторінок. Мала вона назву «Листя трави» і містила 12 поем і віршів. Ні сам автор, ні чи­тачі, ні критики не знали, що судилося цій збірці закласти підвалини нової американської поезії, що витримає вона випробування роками, що і в ХХ столітті вона матиме значний вплив на творчість багатьох поетів у різних країнах. А тоді, у 1855 році, збірка не мала широкого розголосу, не зрозу­міли її ні знавці мистецтва, ні читачі. Вірші Вітмена здивували й збенте­жили, бо дуже не були схожі на традиційні, класичні. Навіть одного погля­ду на сторінку було достатньо, щоб помітити новітність їхньої форми: нічого схожого на звичну будову з чотирьох або восьми рядків, бо інколи ці ряд­ки такі довгі, що автор змушений переносити їх. Якщо, зацікавившись зов­нішньою формою, починаєш читати вірші, то дивуєшся ще більше: автор зовсім не дотримувався традиційного віршування. Слова у вірш ніби ляга­ють вільно і невимушено, а ритм створюється не одним рядком, а накрес­люється поступово від рядка до рядка, іноді змінюючись, перериваючись. Такий розкутий, вільний вірш був народжений новим змістом, таким са­мим вільним і розкутим. Поезія Вітмена змінювала існуюче на той час уяв­лення про «поетичне» «непоетичне». Своє поетичне гасло поет висловив так: «Все приймаю, нікого не кидаю, нікому не дам переваги».

Вірші Вітмена напрочуд сповідальні, відверті, поет ніби прагне подо­лати відстань між реальністю і її відображенням у поезії. Усе, що спосте­рігає поет, має право бути Поезією, бо все це прояви Життя.

Вірші Вітмена звернені до кожного, поет відчуває себе часткою люд­ської спільноти, її самобутнім голосом:

Перший, хто зустрінеться на моєму шляху,

Якщо ти, проходячи повз мене,

захочеш заговорити до мене,

то чого б тобі не заговорити до мене?

Чому б і мені не розпочати розмову з тобою?

Минуло чимало років, перш ніж «Листя трави» знайшло своїх шану­вальників, перш ніж новаторські пошуки Волта Вітмена зрозуміли чи­тачі. Визнання прийшло до поета не відразу тому, що його погляди на мистецтво поезії значно відрізнялись від поглядів його сучасників.

Найбільш повно ці риси вимальовуються у поемі «Пісня про себе». Найменше ця поема схожа на автобіографію, оскільки «я» Вітмена роз­ростається до розмірів усього людства і всесвіту. Недаремно цей твір називають найдемократичнішою поемою у світовій літературі.

Я славлю себе і оспівую себе, І що я приймаю, приймете й ви, Бо кожен атом, який належить мені, належить і вам,—

так починається поема, в якій поет ставить вічні питання про людину, її сутність, надії і прагнення, про радість буття і свободу духу. Ці питання завжди хвилюють людство. Талант Вітмена полягає і в тому, що він зна­ходить яскраву форму вислову цих питань, зрозумілу кожному, і в тому, що знаходить свої Вітменівські відповіді на них.

Волт Вітмен називав своїм учителем філософа і поета, безумовного лідера трансценденталістів Ралфа Емерсона, який виголосив найваж­ливіші для розуміння творчості Вітмена тези: «Природа — це символ духу», «Творення краси є мистецтво».

Волт Вітмен творить свій поетичний всесвіт, в якому перемагає гар­монія. Його поетичні образи прості, як сама природа, і разом із тим багатовимірні і таємничі, як прояви духу. Саме такі образи переважа­ють у «Поемі про себе». У простих і звичних речах Вітмен побачив про­яви вічного і прекрасного, всесвітнього і дуже особистого. Поет ніби закликає подивитися на світ новими очима, очима дитини, безпосе­редньої і чистої. Згадаймо, дитина принесла повні пригорщі трави й за­питала: «Що таке трава?» Що може відповісти поет? Це прапор моїх почуттів, кольору надії. Це хусточка, яку подарував людині на згадку Бог. А можливо, трава сама є дитина, немовля землі. Можливо, це таємний знак єдності усіх людей, бо трава росте скрізь, всіх приймає однаково, бідних і багатих, білих і темношкірих людей, робітника і політика. А можливо, вона прекрасне волосся могил і росте з грудей померлих, нагадуючи про смерть і безсмертя, і кожен її пагін свідчить про те, що смерті насправді немає.

Новаторство Вітмена полягає в тому, що він створює низку конкрет­них, яскравих образів, які поступово розкривають сутність життя. Ці особ­ливості вітменівської поезії потребували від читача розмірковувати, співчувати, розуміти поета. Це залучення читача до творчої співпраці — ще одна з новаторських ідей поезії Вітмена.

Новаторські пошуки Волта Вітмена відкрили нові можливості поезії. Його вільний вірш, верлібр, дав поштовх для розвитку нових прийомів віршування. Новітність його тематики змінила уявлення про сутність поезії, про «поетичне» і «непоетичне». Емоційна, духов­на наснага його образів дала читачеві можливість творчої співпраці з поетом.

ЛЮДИНА І ПРИРОДА У ПОЕЗІЇ Ф. ТЮТЧЕВА

Із поезією Федора Івановича Тютчева у кожного покоління читачів по­в’язані свої згадки. Але я не знаю людини, якій була б не знайома ця лірика. У дитинстві ми читаємо вірш на дитячих святах:

Зима недаром злится, Прошла ее пора — Весна в окно стучится И гонит со двора. А згодом нас починають вабити інші тютчевські рядки:

О, как убийственно мь любим,

Как в буйной слепоте страстей

Мь то всего вернее губим,

Что сердцу нашему милей! І тут ми бачимо іншого Тютчева, виразника людських почуттів і співця природи, лірика, мислителя, чий талант направлений на оспівування високої краси і духовності.

Від самого початку своєї творчості Федір Тютчев визначився як пред­ставник філософської поезії, в якій осмислюється життя всесвіту і таїн­ство буття. Порівняно з вічним оновленням природи людина являє со­бою «злак земной»:

Смотри, как на речном просторе, По склону вновь оживших вод, Во всеобьемлющее море За льдиной льдина вслед пльвет.

Для вираження складного світу людської душі поету часто доводить­ся використовувати образи природи: сонце, голубе небо, спів дерев, ко­льори веселки і всеоб’ємлючий океан:

Как океан обьемлет шар земной, Земная жизнь кругом обьята снами; Настанет ночь — и звучньми волнами Стихия бьет о берег свой. То глас ее: он нудит нас и просит. Уж в пристани волшебньй ожил челн; Прилив растет и бьстро нас уносит В неизмеримость темньх волн.

У своїх рядках автор неначе досліджує людину і природу, стан люд­ської душі і стан природи, спостерігає кожний порух внутрішнього життя, биття сердець — природи і людини. Хочеться проникнути у ці таємничі порухи, спостерігати за дивними, піднесеними і трепетними явищами. І ми­мохіть прислухаєшся до свого внутрішнього стану, до биття власного сер­ця, і, в той же час, до життєєвих сил природи за вікном оселі.

Хоча ідея зіставлення внутрішнього стану людини явищами приро­ди у поезії не нова, вона існувала до Тютчева, проте саме він простежив і відтворив таємничі порухи душі через зримий розвиток явищ природи.

Лірика Ф. І. Тютчева являє собою надзвичайне поєднання зримих прикмет зовнішнього світу і того суб’єктивного враження, яке справляє на поета світ:

Есть в осени первоначальной Короткая, но дивная пора — Весь день стоит как бь хрустальньй, И лучезарнь вечера.

Прихід весни поет вбачає у першому зеленіючому листочкові, роз­пал серпня відчуває у медовому подихові гречки.

Найголовніше, що Тютчев умів не просто передати красу навколиш­нього світу, а дав змогу читачеві відчути цю красу.

Федір Іванович Тютчев ніколи навмисне не вдавався до звукової сто­рони вірша, проте мова звуків була йому близькою і зрозумілою.

Певучесть есть в морских волнах, Гармония в стихийньх спорах,

И стройньїй мусикийский шорох Струится в зьбких камьшах.

Ці рядки є своєрідним відбитком не лише зовнішнього боку природніх явищ, але і власне єство людини, і власні відчуття. Але є ще один аспект творчості Тютчева: читаючи його рядки, відчуваєш єдність барв і звуків у відображенні певного явища. Лірика Федора Івановича Тютчева допо­магає побачити зовнішній світ очима художника, де пейзажі, написані з натури, містять і думку, і почуття, і настрій, і роздуми.