План
I. Кайдаші — типова патріархальна родина.
II. На чому тримається сім’я Кайдашів?
1. Вплив суспільних стосунків.
2. Звичаї, традиції.
3. Особисті духовні якості.
4. Проблема батьків і дітей.
ІІІ. Яка сім’я — така й держава.
Лютий 2012
КАЙДАШІ — ТИПОВІ ПРЕДСТАВНИКИ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА ПОРЕФОРМЕНОГО ПЕРІОДУ, НОСІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ
Люблячи свій народ, співчуваючи його тяжкій долі, видатний український письменник I. Нечуй-Левицький вважав своїм обов’язком говорити йому правду, будити від тяжкого сну й апатії, які були викликані довгими роками кріпосницького гніту та злиднями. I правда ще висловлена у такій досконалій художній формі, з таким гумором та іронією, що це викликає сміх і сльози вже в багатьох поколінь читачів, примушує їх вкотре замислитися над вічними істинами добра і зла.
Перш за все ми бачимо, що життя селянина проходить у щоденній важкій праці. Вона хоч і виснажлива, але, мабуть, жоден із героїв повісті не уявляв себе без роботи. Омелько Кайдаш, окрім хліборобства, займався ще й стельмахуванням — робив вози та інші вироби з дерева. Карпо і Лаврін підробляли хурщиками: наймалися возити до залізниці з панських сахарень та млинів цукор і борошно. Уся сім’я, зібравши власний урожай, йшла заробляти у пана снопи, щоб розрахуватися з податками і на свої потреби залишити дещицю. Отже, ми виразно бачимо одну з найхарактерніших рис українського селянина — працьовитість, як і розпорядливість та господарність.
У жіноцтва були свої щоденні турботи — варити обід, прибирати, прати, шити одяг. Коли почитаєш, як Кайдашиха, Мотря й Мелашка щосуботи підмазували комин, чепурили хату зовні, прибирали, і все це у білих, гарно вишитих сорочках, то вимальовується ще одна, крім працьовитості, риса української селянки — її охайність, потяг до краси в усьому. А якими привабливими були українські дівчата у свята! Ось Мотря йде до церкви. «… Вбралася в зелену спідницю в червону запаску, підперезалася довгим червоним поясом.. , одяглась в зелений з червоними квіточками горсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто. Павине пір’я блищало і миготіло, а золотий пружок парчі на чорних косах надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам». Яскраві, красиві, веселі кольори одягу характерні не лише для дівчат, а й для жінок. Кайдашиха на розглядини до Балашів «наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юбку, нову білу свиту, ще й в жовті чоботи взулась».
Кайдаші, як і всі селяни того часу, були глибоко релігійними, дотримувалися свят, а також неписаних моральних законів. Старий Кай-даш постійно нагадував Мотрі, щоб шанувала свекруху, бо та старша. Карпо вперше розсердився на жінку, коли та кинула ложку на хліб, повелася за столом нечемно. Щоправда, з цих намагань жити за народними моральними приписами часто нічого не виходило через егоїзм, жорстокість свекрухи, яка викликала таку ж злостивість з боку невістки.
Старше покоління Кайдашів — Омелько і Маруся — типові представники селянства другої половини ХШ століття. Вони пережили панщину, яка наклала на них відбиток на все життя. У Кайдаша це виявилося в тому, що він, як колись панські люди після тяжкої праці, запивав своє горе в шинку. Це й призвело його до загибелі. Кайдашиха набралася од панів пихи та зарозумілості, бажання кимось командувати. Це добре відчули на собі спочатку Мотря, потім Мелашка, адже саме жорстокість і грубість, егоїзм свекрухи найчастіше призводили до сварок, лайок і навіть бійок у сім’ї.
Отже, надмірна емоційність і нестриманість у стосунках, лайливість, хоч і не кращі, але ж типові риси тогочасних селян, бо їм постійно під впливом обставин доводилося відвойовувати своє «місце під сонцем». У цьому ми переконуємося, почитавши сторінки повісті про взаємини Кайдашихи, Мотрі, Мелашки, баби Палажки і баби Параски, батька та синів Кайдашів.
Молодше покоління — Карпо, Лаврін, їхні жінки і діти недалеко відійшли від батьків, успадкувавши їхній егоїзм, байдужість до громадських справ. Пригадаймо історію з горбом, що був біля Кайдашевого двору і на якому ламалося стільки селянських возів. Старий Омелько наказав синам трохи розкопати горб, але вони цього не зробили. Карпо говорить батькові: «Цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать… Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів». Лаврін підтримав: «I я так само». Старий Кайдаш махнув рукою: «Не буду жія його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак.»
Однак не можна не помітити, якою поезією сповнені слова Лавріна, Ме-лашки й інших персонажів повісті у момент злету почуттів. Герої говорять словами пісень, так і сиплять прислів’ями та примовками. Навіть суворий Карпо, залицяючись до Мотрі, подумав, як проспівав: «Ой важу я на цю дівчину вражу, та не знаю, чи буде вона моєю: в’ється, як в’юн у руках, та коли б не вислизнула з рук». А чого лишень не примовляла Кайдашиха на розглядинах у Довбишів та Балашів: «Будь же дочко, здорова, як риба, гожа, як рожа, весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобі, боже, спішно робити; щоб твої думки були повні, як криниця водою, щоб твоя річ була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам боже, із роси, із води; нехай ваше життя буде між солодкими медами, між пахучими квітками». Отже, поетичність, потяг до краси — невід’ємна частка душі нашого народу.
Ікристим, соковитим гумором насичений діалог синів Кайдаша, коли вони говорили про вибір майбутніх дружин. I в цьому проглядається ще одна характерна риса українців — схильність до жарту, гумору, вміння посміятися не лише з інших, а і з себе. Кайдашиха, наприклад, згадуючи про невдалу для неї поїздку до Біївців, говорить, що тепер її туди не заманять і калачем, бо мало голови собі не знесла, «а на очіпку зробила собі правдиві Западинці». Лаврін насмішкувато запитав: «Зате ж, мамо, в вас на голові, мабуть, набігли цілі Семигори?»
Селяни до смішного забобонні і темні, їх легко обдурити через довірливість, як це зробив жид Берко, забравши громадський шинок в оренду і споюючи та обдираючи відвідувачів. Це теж характерна риса українців.
Отже, завдяки таланту I. Нечуя-Левицького ми мали змогу пройнятися духом доби, визначити риси національного характеру українців. I хоч ці риси не завжди були привабливими, автор дає нам зрозуміти, що вони не стільки від злої вдачі, а від тяжкої праці, нестатків — постійних супутників селянина.
ЗОБРАЖЕННЯ НАРОДНОГО ЖИТТЯ, ПОБУТУ I ЗВИЧАЇВ ТА ОБРЯДІВ УКРАЇНЦІВ У ПОВІСТІ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО «КАЙДАШЕВА СІМ’Я»
Без минулого немає майбутнього. Якщо прийняти це за істину, то життя селян, так яскраво змальоване I. Нечуєм-Левицьким у повісті «Кайдашева сім’я», становить великий інтерес. А ще як врахувати, що у багатьох із нас коріння роду тягнеться саме з села.
Життя сільських трудівників споконвіку підпорядковувалося хліборобському циклові — оранці, сіянню, жнивам, возовиці, молотьбі. I саме за такою щоденною роботою ми бачимо Кайдашів. Не сиділи вони без діла і тоді, коли справлялися зі своїм урожаєм — йшли працювати на панське поле за снопи. Крім того, старий Кайдаш був добрим стельмахом і робив вози та інший сільськогосподарський реманент. За це його поважали, як і кожного гарного майстра.
Бачимо в повісті і нові реалії пореформеної доби — щоб заплатити непомірні податки, сини Кайдаша наймалися возити своїми кіньми панський цукор і борошно до залізниці.
До громадського життя селяни здебільшого байдужі, адже їхня психологія формувалася ще за кріпаччини, коли про все думав пан, управитель. Згадаймо хоча б історію з розкопуванням горба. Сільська громада довірлива і недосвічена у громадських справах, тому хитрий жид Берко легко її підкупив і обдурив із шинком, діставши собі велику вигоду, а людям зробивши шкоду.
Свята і неділю селяни шанували, не працювали, хіба що виконували неважку роботу по господарству.
Опис жіночого трудового життя у I. Нечуя-Левицького більш докладний. Жінкам треба було дбати про одяг. Тож їм доводилося вибирати коноплі, мочити їх, бити на бительні, терти на терниці, сукати нитки в починки, мотати на мотовило, виробляти полотно, потім відбілювати його, шити сорочки і вишивати їх. От яким важким і довгим був цей процес! Саме за такою роботою ми часто бачимо Марусю Кайдашиху і її невісток. Та ще ж кожній жінці хотілося, щоб полотно було тоншим, білішим, і щоб сорочки були гарно вишитими. По цьому судили на селі, чи добра господиня.
А як не помітити такої характерної деталі: і Омелько, й Маруся, й інші члени їхньої родини завжди ходили в чистих білих сорочках, навіть на роботі, в будень, не кажучи вже про свята. Це свідчить про любов до чистоти й охайності українського жіноцтва.
Як бачимо з повісті, селянки багато уваги приділяли чистоті оселі — щотижня підмазували піч, розмальовували її, чепурили й зовні хату — білили стіни, призьбу підводили темнішим, обсаджували садком. Щодня замітали, прибирали у хаті та на подвір’ї. Потім пекли хліб, варили обід. Страв у будні було небагато — борщ та каша, галушки, лемішка, але вони мали бути смачними та поживними.
Кайдашиха та її невістки жили оцими щоденними турботами, їхня душа міліла й дрібніла, бо саме для неї роботи й не було. Тому почалися сварки, колотнеча за розподіл хатньої роботи, за власність. Основною винуватицею цього була свекруха, яка вважала невісток, за прийнятою тоді думкою, свіжою робочою силою. I поважалася дружина сина саме за роботящість та господарність, а ще більше за той посаг, який принесла з собою.
Замолоду Маруся Кайдашиха довго служила у панів і набралася від них з одного боку облесливості — «до природної звичайності українки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне», а з другого боку — зверхності, пихи та грубості. Це одразу ж відчули на собі спершу Мотря, згодом Мелашка. Отже, панщина наклала свій відбиток не лише на Кайдаша, а й на Кайдашиху, і, мабуть, на багатьох інших селян, що виявилось у їхньому пияцтві, егоїзмі, сварливості та грубості.
Письменник не вдається у повісті до детального опису цікавих в етнографічному відношенні і визначних у житті людей подій — весілля, наро-дин, хрестин, похорону. I це новий крок у розвитку української літератури, адже I. Нечуй-Левицький прагне дослідити психологію селянина-індивідуаліста, засудити його егоїзм, причому специфічними засобами — засобами гумору та сатири. Хоча у нього ми можемо знайти детальний опис святкового і буденного одягу української дівчини та жінки, парубка та чоловіка.
За повістю «Кайдашева сім’я» можна вивчати звичаєве право українського народу. Час, коли діти повинні одружуватись, визначали батьки. Вони ж здебільшого і радили, кого обрати в подружжя, давали свою згоду, ходили на розглядини. За звичаєм старші сини відділялися, а молодший залишався з батьками і догодовував їх.
У родині важливе місце відводилося вихованню пошани до старших, до матері («Ти-бо, Мотре, повинна таки поважати матір, бо мати старша в хаті,— почав навчать старий батько,— треба ж комусь порядкувати в хаті та лад давати».); поваги до гідності людини, честі, до святого хліба («Чого ж ти кидаєш ложкою нам усім у вічі? Честі не знаєш, чи що?»— сказав старий Кайдаш. «Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хліб ложкою»,— обізвався вперше сердито на свою жінку Карпо). Якщо хлопець ходив до дівчини на чужу вулицю, то повинен був відкупитися від тамтешніх хлопців могоричем, як це зробив Лаврін.
Великого значення надавали селяни віруванням і забобонам. Кайдаш постився по п’ятницях, щоб не втонути, баба Палажка щороку їла паски в Київській Лаврі, щоб потрапити до раю, Мотря сіяла пшеницю для того, «щоб виявити, чи «чисте» місце під їхню нову хату». У разі хвороби на селі зверталися до баби-«знахурки». У Семигорах це була баба Палажка, і до неї послали Мотрю, щоб заспокоїти старого Кайдаша.
Мені здається, що жоден підручник історії не дасть такого яскравого, глибокого знання народного життя, побуту, звичаїв і традицій українського народу, одержати відчуття епохи, як це робить талановитий художній твір, зокрема повість «Кайдашева сім’я» I. Нечуя-Левицького.