Завдання: переказати ту частину тексту, в якій оповідається про задум Ярослава та його здійснення.
Літо залітало у вікна вишневими пелюстками, п’янкими пахощами садків, що відцвітали. Білою віхолою захопило воно князя, закрутило-закружляло в нього за плечима, а потім, несподівано випередивши його в дверях, увірвалося до щойно зведеної споруди, дрібними квітками розсипалося по долівці.
Велика й чиста, церква була схожа на гребінь хвилі, що піниться легким шумовинням. Князь зупинився серед храму. По свіжих, тільки-но потинькованих стінах стрибали лише сонячні зайчики та зрідка пробігали примхливі тіні. Сьогодні мали розпочати малювати фрески. Майстри-художники саме готували пензлі. Кожен їх рух ловило якесь хлопченя.
— Ти учень? — запитав князь.
— Так,— відповів хлопчик і зосередженим поглядом повів за майстром.
— А чи знаєш ти, що це за церква? — знову звернувся до хлопчика князь.
Хлопчина, змушений відірватися від вправних майстрових рук, незадоволено відповів:
— Це храм Святої Софії, який наказав збудувати великий князь Ярослав.
— А чому він так називається? — не припиняв розмови
КНЯЗЬ •
— Не знаю,— мовив хлопчик, і оченята заблищали вогнем цікавості.
— «Софія» — грецькою «мудрість». Отож звелів Ярослав побудувати храм, щоб звести пам’ятник мудрості, адже вона допомогла йому зміцнити державу, розбити підступних степовиків у вирішальній битві, що відбулася саме на цьому місці. Мудрість,— вів далі князь,— зробила щасливим народ, подарувавши йому мир… А ще Ярослав хотів, щоб з цього храму зі зваженим словом та книгами пішла мудрість по всій землі Руській, просвітила наукою багатьох дівчаток та хлопчиків, щоб множили вони славу Київської Русі.
Хлопчина затамував подих: тепер він зрозумів, що перед ним великий київський князь Ярослав.
Ярослав же, залишивши дитя, підійшов до малярів.
І ось тонкі, ледь вловимі, ніжні й прозорі, лягли на мокрий ще тиньк перші малюнки. Вони чомусь нагадали Ярославу далеке дитинство, що пройшло на мальовничих берегах річки Либеді, що поблизу Києва. А далі за рухом пензля промайнуло перед очима все життя, сповнене тривог і боротьби.
Темна тінь, що вкрила стіну, нагадала той день, коли він дізнався про смерть батька — великого київського князя Володимира.
Тонке мереживо золотавих ліній витягло з пам’яті згадку про зустріч зі стольним Києвом.
Пригадалося, як крок за кроком об’єднав навколо Києва близькі й далекі землі, як зростали по цих землях нові міста, як будувалися там за його наказом великі та малі церкви, як процвітали скрізь ремесла, збагачуючи державу витворами, що цінувалися в усьому світі.
«Ні, сила держави — не в безстрашних воїнах, не в міцних мурах та непідступних валах,— подумав Ярослав, шукаючи очима маленького учня.— Сила — у цьому хлопченяті, що жадібно ловить кожен порух учителевої руки. Тож треба подбати, щоб Софія не тільки була великим храмом, а й стала осередком книжної науки».
Пізніше Ярослав здійснив свій задум. Саме в Софії Київській була розташована найбільша на Русі бібліотека, де книжки не тільки зберігалися, а й перекладалися та переписувалися. Була тут і школа, де навчали охочих до науки дітей.
Все своє життя дбав Ярослав про поширення освіти й культури у своїй державі. Тому й назвали його Мудрим.
Великою та могутньою була Київська Русь за його князювання. Непереможною виявилася сила мудрості, зерна якої посіяв Ярослав серед свого народу.
(475 сл.) (За О. Данилевською)