Це було давно, та й не дуже давно. Із кількох сіл люди повиганяли корчмарів, і вони блукали, як бездомні пси, по Буковині. Одного разу вздріли серед поля парубка. Покликали його і питають:
— Ти хто такий?
— Іванко.
— Куди ідеш?
— Найматися. А ви?
— Ми — корчмарі. Нас вигнали за те, що людям втіху продавали. Шукаємо, де б поставити собі нові корчми. Ставай до нас на службу.
— А що буду робити?
— Наразі нас водити, бо, ади, заблудилися.
Іванко пристав. Ішов весь день попереду, а корчмарі, як п’яні, теліпалися за ним. Увечері завів їх до лісу. А тут уже стемніло. Корчмарі так боялися, що аж зубами клацали. Ішли купою, сліпо наступали один одному на ноги, штурхалися й сварилися.
Іванко сказав:
— Ану, корчмарі, спати!
— На землі? Без подушки?
— Зараз знайдемо подушку.
Пішов Іванко по кущах, помітив купу мухариць та й каже.
— Лягайте сюди головами і мовчіть собі.
Почули мухариці, що хтось ліг на їхню хату, і повилізали. Обліпили корчмарів, почали кусати. Ті переверталися з боку на бік і форкали, як коні.
— Іванку, що то нас кусає?
— Спіть собі тихо, то — малі вовки. А як почують і великі, то від вас залишаться тільки черевики.
Корчмарі притихли. Мусили терпіти.
Уранці встали, а за Іванком і слід пропав. Довго його кликали.
— Відай, вовки з’їли нашого слугу,— сказали корчмарі.— Файний був неборака, вірно нам служив.
А Іванко вибрався із лісу й натрапив на циганів, що варили сьорбавку в задимленому горщику.
— Що хочете за горщика? — спитав.
— А що даси?
— Даю чотири крейцери.
— Добре, можеш брати.
Взяв Іванко горщика, накопав бараболі. Відтак приніс води, сів серед дороги й розклав ватру. Забулькала вода, почало варитися. Раптом почувся з хащі галас. То корчмарі сварилися, бо кожен із них хотів бути старшим і не могли прийти до згоди. Коли вздріли наймита, зраділи.
Іванко нараз погасив вогонь, порозкидав грань і обгорнув горщика пилюкою. А вода продовжувала булькати. Корчмарі дивилися й очам своїм не вірили.
— Що це таке, Іванку?
— Це чарівний горщик. Як обгорнеш його порохами, то можеш у ньому і вола зварити!
— Продай нам!
— Сто золотих!
Корчмарі дали гроші. Іванко вилив воду, забрав зварені картоплини й пішов собі далі. Ішов, що йшов, коли глип — на дорозі віз із поламаним колесом. Закотив рукави і взявся до роботи. Полагодив колесо, поклав на своє місце. Потім сів на воза і відпочиває.
А корчмарі тим часом накопали в полі бараболі, принесли у горщику води й обгорнули його порохами. Та вода не кипіла, сніданок не варився. Розсердилися корчмарі й гепнули горщиком об землю, аж черепки полетіли. Побігли в той бік, куди пішов Іванко. Ішли, що й йшли, коли глип — леґінь лежить на фірі та хропить.
— Ох ти, дурилюде!
— Гов, корчмарі! — схопився Іванко.— Що сталося? Не варить? Зачекайте! Які ж