журився, почув, що їде якась бричка. Вій почав кричати:
— Рятуйте! Не вмію ні читати, ні писати, а мене завтра вранці хочуть за цісаря покласти!..
А на бричці їхав старий дідич. Він подумав: «Я й без того маю білі калачі, а ще як стану цісарем?!» Скочив із брички, випустив Іванка, а сам раз-два заліз у міх. Іванко ж сів у бричку і поїхав.
Корчмарі повставали, шпурнули міха з дідичем у Прут і рушили в дорогу. Ішли, що йшли, коли глип — Іванко їде бричкою. Корчмарі зупинилися і аж роти пороззявляли.
— Де ти взяв, Іванку, такі файні коні?
— На тому світі, люди добрі, ви ж мене спровадили туди.
— Ми теж хочемо мати такі коні. —- Тоді гайда за мною!
Повів їх на міст і наказав;
— Скачіть один за одним у річку!
Корчмар, що першим полетів униз, пірнув і більше не виринув. Решта сполошилася.
— Чого ви боїтеся? Він там вибирає собі найкращі коні та найфайнішу бричку. Хочете, аби вам залишилися дерлюґи й тарадайки? Скачіть!
Після них ще довгий час виходили бульки.
Іванко сів на бричку і поїхав далі. Коли я його здибав, він усе це мені й розповів. А я — вам.