Архів позначки: аналіз

9 клас

9 клас, Робота над творами, , , , , , , ,

Дев’ятий клас — найбільш відповідальний і важкий етап шкільного курсу літератури. Перехід від уроків літературного читання до вивчення система­тичного курсу літератури на основі художньо-історичних принципів вимагає якісно нового ставлення школярів до красного письменства. Дев’ятикласники-читачі перебувають у складному стані переходу від переважно моральної оцінки літературних творів до їх соціально-естетичного осмислення.

Дев’ятикласникам притаманні своєрідні якості, пов’язані з віковим розвитком, віковою психологією, переходом від підліткового віку до юна­цтва. Якщо п’ятикласники-шестикласники відзначаються «наївним реа­лізмом», тобто злиттям мистецтва і дійсності, емоційною цілісністю та схематизмом читацького сприйняття, то для учнів сьомих-восьмих класів художній текст цікавий настільки, наскільки він співзвучний з їхніми етичними проблемами у зв’язку з усвідомленням себе як особистості; у школярів стрімко розвивається читацька уява, здатність до конкретизації літературних образів. У дев’ятому-одинадцятому класах школярі повинні усвідомити історичні та естетичні зв’язки мистецтва і життя, причинно-наслідкові зв’язки у творі і відійти від конкретизації літературних образів.

Відповідно до чинних програм обсяг творчої роботи дев’ятикласника повинен складати 2,5—3 сторінки у класах з українською мовою навчан­ня та 2—2,5 сторінки у класах з російською мовою навчання.

Серед видів творів на літературну тематику можна виділити: харак­теристику героя; аналіз окремого епізоду, картини твору; порівняльну характеристику образів; аналіз твору чи творчості письменника в ціло­му; розгляд проблеми, порушеної у творі чи проблематики творчості; з’я­сування вражень і почуттів, які виникли під час прочитання книги.

Здебільшого при написанні таких творів використовується тричленна форма побудови: вступ, основна частина, висновок, хоча можлива й інша, оригінальна композиція.

Написання твору складається з таких етапів:

– вибір і осмислення теми;

визначення основної думки (що ставиш за мету довести, утверди­ти, схвалити, засудити, у чому переконати);

збір потрібного матеріалу (елементів характеристики героїв, фактів, доказів, спостережень, узагальнень, асоціативних образів), випи­сування відповідних цитат;

– з’ясування основного типу мовлення твору (розповідь, опис, роз­дум) та стилю мовлення (публіцистичний, художній, художньо-публіци­стичний тощо);

– складання плану (простого, складного, цитатного);

– написання твору на чернетці й перевірка.

У вступі до твору на літературну тему, як правило, характеризується час, про який ідеться, історія написання художнього полотна, згадується  автор або характеризується основна проблема, яку порушує і намагається вирішити письменник.

В основній частині твору-характеристики героя (а також узагальне­ного образу) описується: зовнішність; соціальний стан; рід діяльності; здібності, інтереси, захоплення; вчинки та дії; стосунки з оточуючими — рідними, близькими, друзями, співробітниками, сторонніми людьми, во­рогами; ставлення до природи; моральні якості; мова; ставлення автора та власні враження того, хто пише твір.

Про моральні якості героя можна дізнатися з того, як його характе­ризують інші персонажі, із самохарактеристики, із вчинків та дій, які ви­являють його ставлення до оточуючих, до навколишнього середовища, із того, як герой говорить.

Аналіз епізоду твору можна зробити: визначивши його тему; корот­ко з’ясувавши його зміст; схарактеризувавши образи (це можуть бути також узагальнені образи, наприклад, рідної землі, степу, отчого дому, дороги, моря); визначивши значення епізоду у розкритті загальної теми та ідеї; розкривши роль виражально-зображувальних засобів для ство­рення яскравої, художньо переконливої картини.

Порівняльна характеристика передбачає: коротку характеристику об’єктів порівняння; визначення спільних рис; з’ясування відмінностей та їх причин.

При аналізі художнього твору з’ясовується: літературний вид і жанр; тематика і проблематика; сюжет і композиція; позасюжетні елементи (ав­торські відступи, вставні епізоди, обрамлення, присвята, епіграф); систе­ма образів; символіка, художні прийоми та засоби; значення назви твору.

При аналізі творчості письменника в цілому: визначається темати­ка, проблематика творів, їх види і жанри; робиться узагальнений аналіз творів за темами та жанрами (особливо у поезії) з прикладами, цитуван­ням; з’ясовується відповідність змісту й форми; визначаються виражаль­но-зображувальні засоби, прийоми, які найчастіше використовує автор.

Твір дев’ятикласника може бути присвячений і розгляду окремої пробле­ми, висвітленої в окремому творі, у творах одного чи кількох письменників.

Найлегшим і найважчим одночасно є написання твору типу «Мої думки з приводу прочитаного та враження від прочитаного… » й твори, пов’язані з проблемними питаннями. Ці роботи вимагають не лише знан­ня літературного матеріалу, а й уміння формулювати свої думки, знахо­дити асоціативні зв’язки, паралелі, аналогії в реальному житті, застосо­вувати власний життєвий досвід, передавати свої враження.

Структура основної частини твору, в основі якого власні спостере­ження, думки і враження від прочитаного, може бути такою:

– які епізод(и), образ(и), проблема(и) привернули увагу і чому;

– що приваблює більше і чому — зміст чи форма;

– з чим асоціюється, з яким фактом, явищем, спостереженням із власного життя перегукується твір, проблема;

–   який настрій викликає, до яких висновків підводить.

У висновку твору будь-якого виду підсумовується сказане, з’ясовується значення образу, теми, проблеми, творчості письменника, його місце в літе­ратурному процесі; відзначається художня майстерність; висловлюються власне ставлення до прочитаного, враження, які справив твір у цілому.

У творі на літературну тему думки повинні викладатися в логічній по­слідовності, без повторів слів та виразів; твердження мають бути аргументо­ваними. Цитати використовуються помірно, вони повинні бути невелики­ми за обсягом, влучними, точними і відповідати оригіналу. Твір може мати епіграф — висловлювання відомих людей, яке асоціюється або перегукуєть­ся з основною думкою чи проблемою, порушеною у творчій роботі учня.

Політичні конфлікти

Політологія, , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

План.

1. Теоретичне осмислення: типологія політичних конфліктів.
2. Основні способи врегулювання політичних конфліктів.

Вивчення конфліктів є одним із головних завдань політології, оскільки сучасна епоха розглядається багатьма політологами як період загострення (з тенденцією до наростання) конфліктів, а управління ними — як одна з найважливіших умов підтримки соціально-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття обумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах. Нинішня полі конфліктна ситуація в Україні, що склалася внаслідок трансформації «безконфліктної тоталітарного» типу суспільства у посттоталітарний, потребує фунт моментального вивчення суспільно-цивілізаційних і ненасильницьких форм регулювання соціальне-політичних конфліктів. Вони вважаються нормальним явищем суспільного життя, тому вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів соціального управлін¬ня, гармонізації суспільних відносин покликали до життя конфліктологію — самостійну галузь знань на перехресті соціології, пол¬ітології, політичної психології.

Поняття «конфлікт» у вітчизняній літературі розглядалося під різними кутами зору. Спеціалісти-словесники тлумачили конфлікт як зіткнення протилежних сторін, думок, сил; серйо¬зні розбіжності, гостру суперечку. Соціологи характеризували конфлікт як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, сус¬пільства в цілому. Психологи розцінювали конфлікт як зіт-кнення протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб’єктів взаємодії. Політологи додають, що мова йде про зіткнення не просте, а пов’язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.
Раніше радянські вчені, вважаючи конфлікт вищою ста¬дією розвитку протиріч, поділяли їх на антагоністичні, влас¬тиві «експлуататорському» ладові, та неантагоністичні, прита¬манні соціалістичному суспільству. І річ не тільки в тім, що «соціалістичні» конфлікти виявилися у низці випадків гострі-шими та «небезпечнішими» від «капіталістичних»; головна по¬милка полягала в положенні про можливість існування суспільства чи взагалі безконфліктного, чи з невеликою кількіс¬тю локальних конфліктів. Не заглиблюючись у критику ста¬рих підходів, неприпустимість яких для більшості сучасних дослідників є очевидною, зупинімося на з’ясуванні суті соці¬ально-політичного конфлікту, його видів, історії вивчення кон¬фліктів у політичній спадщині.
Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у роз¬роблення теорії конфлікту зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї різно¬манітності підходів характерним для них є розуміння політич¬ного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в даному конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс у знаменитому трактаті «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави цер¬ковної та громадянської» значне місце в утворенні держави надавав конфліктному чинникові, адже природний стан сус¬пільства він уявляв як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс відзначав три основні причини конфлікту: суперництво, недо¬віру, жадобу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у наукових працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.
У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах займає проблема соціального конфлік¬ту. Ці два підходи яскраво ілюструє Р. Дарендорф, сформулю¬вавши дві системи постулатів — Т. Парсонса і власну — та зіставивши їх.
Т. Парсонс:
1) кожне суспільство — відносно стійка й ста¬більна культура;
2) кожне суспільство — добре інтегрована структура;
3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи;
4) функці¬онування соціальної структури спирається на ціннісний кон¬сенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтег¬рацію.

Р. Дарендорф:
1) кожне суспільство змінюється в кож¬ній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь;
2) кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіж¬ностями й конфліктами, конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;
3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;
4) кожне суспіль¬ство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.
Дарендорф не вважає, що якась із зазначених позицій правильніша за інші. На його думку, про¬поновані моделі «валідні», корисні й необхідні для аналізу. Вони різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взає¬модії — співробітництво і конфлікт — постійно присутні в сус¬пільному житті в тих чи інших поєднаннях.
До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше проведені Г. Зіммелем, який за¬пропонував термін «соціологія конфлікту», впродовж кількох десятиліть не виходили за рамки загальнотеоретичних тлума¬чень і лише після другої світової війни набули прикладної спря-мованості — на аналіз і розв’язання реальних конфліктних ситуацій. Що ж до СРСР і України, то тут конфліктологічну сферу почали серйозно освоювати лише наприкінці 80-х рр.
Розглядаючи сутність соціально-політичного конфлікту, ми знаходимо досить велику кількість визначень, які певним чи¬ном відрізняються і доповнюють одне одного. Так, у політоло¬гічних словниках найпоширенішим є таке трактування кон¬флікту: зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил із ме¬тою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д. Істон твер¬див, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність, яка існує в суспільстві, та система поділу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних від¬носин, у якому його учасники протистоять один одному з при-чини несумісних цілей; він може бути різної інтенсивності, час¬тковим або радикальним, піддаватися регулюванню або ні. На думку Б. Краснова, конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників.

У розумінні суті соціального конфлікту російський вчений А. Здравомислов, аналізуючи традиції проблематики політич¬ного конфлікту, виходить із того, що політичний конфлікт — це постійно діюча форма боротьби за владу в конкретному суспільстві. На важливість розуміння владного аспекту під час розгляду конфлікту вказували західні дослідники К. Козер і Р. Дарендорф. К. Козер підкреслював, що досить важливою умовою конфлікту є бажання володіти чимось або кимось ке¬рувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу і авторитет. Глибоке розуміння ролі владного елементу в кон¬флікті виявив польський вчений К. Полецький: «Центральним поняттям теорії конфлікту є політична влада. Вона водночас виступає і причиною протиріч, і джерелом вірогідного конфлік¬ту, а також основною сферою життя, в якій відбуваються змі¬ни внаслідок конфлікту».
За всієї різноманітності тлумачень суті конфліктів, загаль¬ним для них є визнання того, що в основі соціального, соціаль¬но-політичного конфлікту лежить суперечність, зіткнення. Це необхідна, та аж ніяк не основна умова для розуміння його сутності. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб’єктивну реакцію на нього. Суб’єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирі¬шення зіткнення, боротьбу, суперництво. Подібний спосіб ви¬рішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, коли має місце відверте зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соці-ального індивіда, групи, держави (коли йдеться про міжнарод¬ний конфлікт). Суб’єктами конфліктів можуть виступати інди¬віди, малі та великі групи, організовані в соціальні (політичні, економічні та інші структури), об’єднання, які виникають на формальній та неформальній основі у вигляді політизованих соціальних груп, економічних і політичних груп тиску, кримі-нальних груп, які домагаються певних цілей.
У політичній науці не вироблено якоїсь універсальної ти¬пології конфлікту. Найбільш поширеним є поділ конфліктів на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.
Конфлікт цінностей — зіткнення різних ціннісних орієн¬тацій (ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоніс¬ти — ізоляціоністи та ін.). Є досить підстав стверджувати, що розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту. Коли ці розбіжності виходить за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей був першим за терміном визрівання. У про¬цесі свого формування він проминув три стадії:
1) девальвація колективістських цінностей комуністичного
(лівототалітарного) суспільства;
2) відносна перемога індивідуалістських цін¬ностей вільного («демократичного») суспільства; реанімація ко¬лективістських цінностей у ліво- та правототалітарних фор¬мах.
Конфлікт інтересів пов’язаний із зіткненням різних, на¬самперед політичних і соціально-економічних, інтересів. Виз¬рівання конфліктних інтересів у посткомуністичних суспіль¬ствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номен¬клатурно-бюрократичну приватизацію. Це дозволило їм з політично правлячих груп перетворитися на економічно панівні класи своїх суспільств. Такий інтерес зайшов у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.
Конфлікт ідентифікації — суперечності стосовно вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянсь¬кої приналежності. Цей конфлікт властивий передусім тим кра¬їнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імпе¬рій (СФРЮ, СРСР). Він спостерігається в країнах, де націо¬нальні меншини компактно проживають у районах, що раніше належали їхнім етнічним батьківщинам (скажімо, проблема тран-сільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту іден¬тифікації було обумовлено тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох кра¬їнах значна частина населення не схотіла визнавати себе гро¬мадянами держави, на теренах якої вона мешкала.
Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантаго¬ністичні (примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вважають, що втрачені можливості вирішення неантагоністич¬ного конфлікту сприяють його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоністичну; натомість пошук вза¬ємних компромісів, способів урегулювання конфліктів може привести до зняття гостроти й перетворення його на неантаго-ністичний. Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеоло¬гічного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти нази¬вають уявними, одначе вони можуть перетворитися на реальна, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси опи¬няться під загрозою. В об’єктивному історичному процесі роз¬різняють конфлікти, що несуть позитивний і негативний по¬тенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за певних умов — негативними, що гальмують історичний розви¬ток і є деструктивними відносно суб’єктів — учасників кон¬фліктів.
Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита — відверте протистояння, зіткнення, боротьба, та закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціо¬нальні конфлікти на території колишнього СРСР, де «націо¬нальне питання було вирішено раз і назавжди».
Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних мас¬штабів, об’єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні структури, на політику, яку вони проводять. Політичні інститути, організації, рухи, втягу¬ючись у конфлікт, активно обстоюють певні соціально-еконо¬мічні інтереси. Відповідно, спостерігається поділ політичного конфлікту на два види:
1. Між існуючою владою та громадськими силами, інтере¬си яких не представлені у структурі владних відносин.
2. Всередині існуючої влади. Політичний конфлікт пов’яза¬ний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних повно¬важень і відповідних позицій. Водночас він зазвичай пов’яза¬ний зі спробами обґрунтування нового курсу в рамках існую¬чого політичного ладу.
Конфлікти, що відбуваються в різних сферах, набувають політичної значущості, якщо вони зачіпають міжнародні, кла¬сові, міжетнічні, міжнаціональні, релігійні, демографічні, регі¬ональні та інші відносини.
Помітне місце нині займає один із різновидів соціального кон¬флікту — міжетнічний, пов’язаний із протиріччями, що виника¬ють між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали краху форми державного устрою (СРСР, Югославія).
Поняття «конфлікт» використовується в політичному кон¬тексті, коли трапляються великомасштабні зіткнення всере¬дині держав (революція, контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи).