Тарас Шевченко — національний поет українського народу, тому кожний українець має свого Шевченка. Але — о диво! — чим більше занурюєшся у світ його поезій, записи щоденника та подробиці життя, тим більше починаєш розуміти невичерпність цього феномену нашої історії та культури. Шевченко давно вже існує у двох паралельних вимірах: як реальна історична особа і як згусток українського духу, матеріалізоване втілення на­ціонального пророка та духовного воїна, поставленого небес­ними силами на варті наших душ.

Іван Марчук — наш сучасник, народний художник України, знакова постать для національної і світової культури в її позача­совому вимірі.

Багато паралелей можемо спостерегти між життями Шевчен­ка й Марчука: обидва вийшли з глибин українського села; обидва без протекції, завдяки лише вродженому талантові й ти­танічній праці, досягли найвищих мистецьких вершин; обидва, попри популярність і славу, усе життя були самітниками.

Його Шевченкіана — це сорок два твори (із ста задуманих), це Шевченків «Кобзар» з його, Марчуковими, малюнками.

Художник ішов не шляхом буквального ілюстрування рядків поета — він намагався передати напруження слова шевченків­ського «Кобзаря», палітру емоцій, духовних поривань, філософ­ських роздумів.

Дмитро Павличко, сам блискучий майстер поетичної мета­фори, відзначає своєрідність трактування «Кобзаря», тонко від­чуваючи непомітні навіть для багатьох мистецтвознавців плас­тичні деталі: «Марчук явив нам свого Шевченка, не подібного на Шевченка Сластіона чи Касіяна, але саме тим і цікавого. Була ще, мабуть, у художника мета показати, що “Кобзар” — це вже не книжка, а плоть землі нашої. Тріщини, які пробігають через до­лоні, одяг, бандури, чола Шевченкових персонажів, нагадують тріщини у висохлому від суховію чорноземі. Відчувається спекот- на суша землі, але і її родючість, непохитність і незнищенність… Він змушує нас іншими очима прочитати Шевченка, по-новому осмислити і в собі зміцнити його філософський дух».

У центрі циклу образ Шевченка — сім портретів поета.

Ось один із них, де Шевченка зображено молодим, зосе- реджєно-задумливим (це період «трьох літ» — переломний у житті Тараса). У ньому — історичне прозріння й нова для Шевченка тема людської самотності у світі, пересиченому брехнею, заздрістю, підлістю та дволикістю.

Настрої, що охопили поета, надзвичайно складно передати пензлем, але Іванові Марчуку це вдалося. На його картині Тарас у зажурі прихилився до дерева, гілля якого химерно розрослось і так густо заповнило простір, що в ньому заплутались і люди, і птахи, і саме небесне світило. Пітьма оповила світ, і лиш палахкі свічі рослин і квітів, що, беручи цілющу енергію життя з глибин рідної землі, розливають навколо себе трепетне сяйво надії на неминучий прихід справжнього — теплого й сонячного — дня.

Узагалі ж, мовлячи про Шевченкіану Івана Марчука, можемо стверджувати, що ні до неї, ні після неї не було такого глибокого й пластичного, акцентовано-психологічного трактування Шевчен­кових образів.

Ці твори художника зберігаються у фондах Шевченківського національного заповідника на колишній Чернечій — Тарасовій горі.