Творче завдання: доповнити текст власними мірку­ваннями про трагічну долю митця.

На літературних зустрічах мене часто запитують: «Звідки почався Василь Симоненко? Де він звівся та розповився?» Ін­терес до його життя і творчості дедалі зростає. Читачів цікав­лять усі подробиці з біографії улюбленого письменника.

Я постараюся намалювати вам Симоненкову дорогу — важ­ку, трагічну і коротку: поет ішов по ній неповних двадцять дев’ять років. Але коротка дорога не знає короткої пам’яті.

Звичайно, вона починається із Біївців — того невеличко­го полтавського села, що єдиною зеленою вулицею біжить до Лубен, Полтави і Києва — до великого людського океану. А на тій вулиці над Удаєм-рікою стоїть сиротою старенька селянсь­ка хата, де 8 січня 1935 року народився майбутній українсь­кий поет Василь Андрійович Симоненко. Через ту непомітну і печальну хату пройшли голод і холод, її не проминула вели­ка війна і всі лихоліття нашого віку. Спасибі ж добрим людям, які зберегли і ту хату, і ту піч, що будуть найтеплішою згад­кою у ранній творчості поета.

Тепер ця хата знаменита. Тут знаходиться сільський музей Симоненка — іще бідний і необжитий, але обставлений нехит­рими речами його дитинства. Тільки жаль мені, що тут рідко звучить людська мова-розмова, що тут ніколи вечорами не сві­титься вікнами Василева світлиця. Та я щасливий від того, що кілька днів у своєму житті знав Симоненкову хату веселою, го­лосною і щедрою.

А було це в незабутні січневі дні 1955 року. Тоді мій од­нокурсник Вася Симон (так називали його усі друзі-універ-ситетчики) запросив мене у свої зачаровані Біївці на гостини до рідної матері. Ми ходили щедрувати до бабусі Онисі та ба­бусі Оришки, ми по груди загрузали у снігові замети, ми раді­ли людській доброті і щедрості. А раділи ми ось чому: …що нам тоді сповнилося по двадцять років (я старший від Василя усього на три дні!), …що ми вчилися на факультеті журналіс­тики столичного Шевченкового університету, …що наші пер­ші вірші уже почув і похвалив найніжніший український поет Володимир Сосюра, …що Василева мати — іще молода і кра­сива — пригощає нас геніальними пирогами і називає обох синочками…

Ото ізвідтоді я навіки запам’ятав щедру Симоненкову хату і теплу піч, стареньку початкову школу, холодний сільбуд, Бієве урочище, гору Лисак і Паращину гору, а також знаме­ниту бієвецьку криницю, що була сто років тому описана Ми­хайлом Коцюбинським у документальному оповіданні «Як ми їздили до криниці». Саме тоді разом із Симоненком я уперше пройшов його засніжений і морозний первопуток — від Біїв-ців до Тарандинців.

Є в столиці України невеличка вулиця, де кожне старе де­рево знає живого Симоненка. Це вулиця Освіти, де під четвер­тим номером стоїть гуртожиток Київського Державного універ­ситету імені Т. Г. Шевченка. Отам восени 1952 року я уперше зустрів замріяного, кароокого хлопця, який назвався Василем Симоненком. Він, як і я, був зодягнений у дешевеньку спор­тивну кофтину, але красиво світився поетичним натхненням. Невдовзі ми обрали його старостою нашої університетської лі­тературної студії, яка у п’ятдесятих роках була справжньою кузнею літературних талантів усієї України. Там поруч із юним Симоненком я й досі бачу наших творчих однодумців і побра­тимів. Упродовж багатьох років вони боролися за те, щоб чес­не ім’я нашого вірного товариша та однокурсника ніколи не згасло на небозводі сучасної літератури. А в тому гуртожитку і в нашому рідному університеті ніколи не вивітряться наші молоді голоси, наші дружні суперечки. Пам’ятає їх і вечорова вулиця Освіти, яка уже давно проситься, щоб її назвали ім’ям Симоненка — славетного народного поета. Не може бути, щоб такої вулиці в Києві не було. Адже Симоненкова дорога у віч­ність проходить і через Київ.