Творче завдання: пояснити, чому Г. С. Сковорода від­мовився від батькового спадку на користь брата.

Сковорода пішов у поле: хотілося побути трохи на самоті. Уже давно розвиднілося, але було ще сіро, бо чорна хмара, не­мов зірвалася зі свого припону, пливла-летіла, розкинувши аж на півнеба крила. Все дужчав вітер. Згинав дерева, куйовдив віття, встеляв ставок рожево-білим цвітом.

Григорієві хотілося летіти зараз на вороному степом, вдиха­ти свіжий передгрозовий вітер і відчувати всім тілом волю.

Упали перші краплі. Сяйнула блискавка. Орач, що бовванів неподалік у полі, перехрестився поспіхом, зиркнув на хмару і знову натис на чепіги. Воли ступали повагом услід за хлопчи­ком, що йшов попереду в надутій вітром білій сорочечці й при­липлих до ніг штанях. Він не звертав уваги ані на вітер, ані на дощ, що припускав. Дивився спідлоба, важко кудись у далеч і міряв землю — за кроком крок, за сажнем сажень.

— Сократ… — промовив тихо Сковорода і став під липу, бо почалася злива. Усе частіше гіллясті блискавки пороли небо, усе лункіше бабахкав грім.

…І зустріч із рідним краєм, і милі спогади, і плугатар, і гур­кіт грому — все поєдналося, злилося у щось єдине ціле, що розпирало груди і наливало силою. Немов жива, від блиска­виць та вітру тремтіла дрібно крислата липа. Ще серпанкова, весняна крона промокла наскрізь, не захищала. А дощ стояв стіною, яка закрила і небокрай, і корчму, і селянина з вола­ми й хлопчиком. Здавалося, крім липи, грому та блискавок, нема нічого в світі. Було і страшно, й солодко. Лякала густа самотність, а веселила душу та філософська, незрима єдність між ним і світом, яку збагнув допіру. Воістину, пізнай себе, і ти пізнаєш усе! Не знав, хто перший сказав цю мудрість, але був певен в її правдивості. Тремтіння липи було його тремтін­ням, удари грому в душі відлунювали, як у небесній бані, дощ озивався якимось лоскітним передчуттям відновлення, немов би він, Григорій, був тим маленьким зерням, у якому сховано майбутнє людство, ліси, птахи і все, що згине і знов відродить­ся у тому ж образі…

Дощ перестав раптово. Сяйнуло сонце — й земля загра­ла блискітками, завирувала пахощами, все потяглося вгору. Орач стояв у полі і чекав, коли протряхне нива, воли ремиґали, а хлопчик стежив за ластівками, що вже черкали небо, мов чорні блискавки. Над полем, залитим променями, летіла пара. Опам’ятавшись після дощу та грому, загомоніло птаство. Дуд-кав одуд, вигравала, мов на сопілці, вивільга…

Творче завдання: доповнити текст власними мірку­ваннями про культурну самобутність українців.

Коли від опису природи переходиш до наміру відсмикну­ти завісу перед картинами історії, рука не зважується. Занад­то різкий контраст, відомий не тільки з поезій Шевченка: він став неначе прокляттям — вікові страждання народу серед роз­кошів природи, на цій родючій землі. Кожному, хто намагався чи намагається осмислити українську історію, це — наболіла тема. Гірко усвідомлювати, що народ протягом століть так і не зміг скористатися своєю перевагою, яка потребує, здавалося б, зовсім небагато: стати господарем у власній хаті. Але задля того народ мусить засвоїти розуміння себе як суб’єкта історії, ви­робити (через свою культурну еліту) основу для своєї єдності, збагнути, що його життєвий світ (культурна самобутність) — це не просто забаганка поетів, а основа його здатності бути са­мим собою. І сьогодні він у переважній своїй більшості ще не збагнув цих простих істин — істин, що їх інші європейські народи засвоїли у XVIII—XIX ст.

Історія для українського народу — це щось, що вривалося в життя людей як стихія, як стороння і чужа сила. Можна, звичайно, вказувати на періоди творення історії, зведення будови, що значила культурний простір: коли люди здатні були і будувати, і захищати свій «дім буття». Досить хоча б згадати Петра Могилу і його академію чи культурний ренесанс першої чверті XX ст. Але переважно, і протягом кількох останніх століть, українська історія — це натиск чу­жих подій і сил, що розсікали будь-які успадкування, будь­

Творче завдання: доповніть текст власними міркуван­нями про роль «вічних образів» у культурі сучасності.

Це було десь наприкінці чудової київської весни. Я зу­стрівся з Миколою Костянтиновичем, чи як ми звичайно на­зивали його, Миколою Костевичем Зеровим, біля університе­ту. Він, здається, саме кінчив там свої чергові лекції з історії української літератури і вертався додому. Він запропонував мені посидіти трохи в Шевченківському парку, і я залюбки погодився. Важко було собі уявити цікавішого співрозмовни­ка, Н12К Микола Костевич. Бесіда наша точилася найчастіше коло літератури, але Зеров, хоч людина філологічної, класич­ної освіти, знався багато на чому. Він, наприклад, одного разу розповів мені, чому всихають верхів’я знаменитих, оспіваних ще Пушкіним, прославлених Шевченком, а проте не з «діда-прадіда» українських, а завезених колись, либонь, із Італії, пірамідальних тополь. Розповідь та навіяла мені сонет «Топо­ля», вміщений у моїй збірці 1929 року «Де сходяться дороги» і присвячений Зерову.

Цікаво було поговорити з Костевичем про образотворче мистецтво, архітектуру, театр. Скрізь він мав неабиякі знан­ня і вироблений, тонкий, строгий смак.

Але того дня у нас ішлося про літературу. Виникло ім’я Фета, і Зеров почав читати улюблені ним вірші один по одно­му — напам’ять, звичайно… Пам’ять він мав феноменальну, «франківську». Це добре знають слухачі його університетсь­ких лекцій. Іноді читав він їх увечері, при електричному світ­лі. Коли електрика псувалася чомусь й аудиторія залишалась у цілковитій темряві, Зеров ні на хвилину не припиняв лекції, цитуючи з пам’яті цілі сторінки літературних документів…

Зерова називали «книжним поетом», сам він приклеїв до себе титул «бібліофіла». Поет, кажуть, повинен черпати свої теми з життя. Ну, а хіба література — не один із проявів жит­тя, і то життя згущеного, сконденсованого, загостреного до краю? Хіба не з книжних джерел зачерпнуті «Анджело», «Бен­кет у чуму», «Моцарт іСальєрі», «Кам’яний гість» Пушкіна? Хіба не на підставі старовинних хронік побудував більшість своїх геніальних трагедій Шекспір? Хіба не літературні підос­нови мають драматичні поеми Лесі Українки, хіба не в бороть­бу з віковою книжною традицією вступила вона, пишучи «Ка­мінного господаря»? А Франкове перегукування зі століттями, його побудований на біблійній легенді «Мойсей»?..

Великі світові образи — це великі узагальнення, вони жи­вуть і житимуть, запліднюючи творчу людську думку. Саме цією довговічністю (боюся сказати — вічністю) образів світо­вої літератури і пояснюється повсякчасне звертання до них поетів… Зеров частіше, ніж інші сучасники, звертався до «ті­ней забутих предків». І то не тільки до сторінок «Одіссеї», особливо ним улюбленої, а й до «Слова о полку Ігоревім», і до постаті «мандрівного дяка» Турчиновського, і до творців особ­ливо йому симпатичних, об’єднаних у його думках ідеєю людя­ності — Діккенса, Жуля Берна, Марка Твена, Свіфта… І скрізь він брав своє.