Творче завдання: доповнити текст міркуваннями про власне дитинство.
Я стою на березі моря. Хвиля, прозора і якась дуже ніжна, підкочується до моїх ніг і знову поринає в море.
От і все… Мені цього року буде п’ятнадцять. Найщасливіший час життя промайнув так швидко! Дитинство зникло, мов білий пароплав на обрії. Воно залишило тільки згадки про себе, як пароплав залишає дим. Єдина різниця: пароплавний дим зникне, а згадки — ні.
…Так, я вже майже доросла. Прощавайте, милі дитячі відчуття світу! Моє майбутнє життя буде складне, як у всіх людей. Я порину у справи дорослих, у роботу, для себе залишатиметься мало часу.
Моє життя буде схоже на життя багатьох жінок.
…Мені вже п’ятнадцять. Ким я буду? Ще не знаю. Але все одно справ буде багато. Я хочу дарувати людям щастя, а це складно. Все одно! Своєї мети досягну!
Моє життя буде неозоре, як море, яке я так люблю. Хочеться плакати, повернути назад щасливе дитинство, але воно все одно не повернеться. Буду його згадувать і сумно посміхатися. Але вірю: майбутнє життя подарує мені і радощі, і щастя.
Я сміливо переступаю межу дитинства.
Ах, яке було воно чудове і щасливе, моє дитинство! І як швидко промайнуло, залишивши лише згадку та старі іграшки!
Ще два роки тому я була наївною дитиною, котра не розуміла, що час їй поринути у життєву течію. Колись мене називали вождем червоношкірих, бісенятком. Разом із відчайдушними своїми друзями лазила, як мавпа, по деревах або довго сиділа у річці. В Одесі я любила купатися в морі, коли вода була ще дуже холодна — аж губи синіли й зуби цокотіли. Най дивніше: після такого купання не хворіла. Коли падала — не плакала, лише приклеювала якийсь листочок до ранки…
А як чудово було бігати луками, лісом, граючись із товаришами в піжмурки! Чи лежати на зеленій травичці і читати книгу, захлинаючись пахощами повітря…
Любила слухати цікаві розповіді, подобалось, як і тепер, навчатись у школі (дітей багато, багато цікавого пізнаєш!). А ще — просто гуляти з батьками.
…Цей час минув. Дивно, що всі діти грають у дорослих. Я б хотіла навпаки: грати у дітей. Дорослими ще будемо все життя, а от дітьми — вже ніколи. Будемо дивитися на інших дітей, сумно посміхатися, згадуючи чудовий, незабутній, щасливий і неповторний час — дитинство. І як найдорожчі реліквії будемо зберігати старі іграшки — частку того, що не можна ніколи ані забути, ані повернути назад.
(368 сл.) (Б. Костюк)