заєць.
— Ох ти ж моя ненько! — аж скрикнула Хвеська.— Заєць у верші! І родилась, і хрестилась, такого не бачила.
— То що, що не бачила? — каже Петро.— Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.
Ото позабирали та й пішли. Приходить додому, жінка й почала:
— І що то, чоловіче, за день такий! І родилась, і хрестилась, такого дня не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!
— Це ще нічого,— каже Петро.— От що диво, я сьогодні й гроші знайшов.
— Йо!?
— Їй-бо знайшов!
— А де ж вони, чоловіче?
— Та ось! — Витяга ті гроші.
— Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!
— Будемо,— каже чоловік,— та не дуже, бо як економ довідається, то зараз одніме.
— От! — казже жінка.— А як же він довідається? Щоб мені те та се — я нікому не скажу!
— Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, що це був такий день, то зараз догадаються, що я гроші знайшов, бо в такі дні звичайно скарби знаходять.
Отак Петро каже жартуючи, а Хвеська:
— Добре,— каже,— нікому в світі не скажу. Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі.
— Чоловіче, що таке? — Хвеська питається.— От там! — каже.
— То що-бо там таке? Я піду подивлюся!
— От не дивись та не слухай поганого,— каже Петро.
А Хвеська:
— Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи!
— Та то,— каже чоловік,— наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав!
Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй.
— Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — скрикнула Хвеська та так і схопилася з місця.
— От не ходи краще та сиди дома! — каже чоловік.— Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про його таке розказувала, то й тебе й мене з’їсть.
Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі не втерпіла — як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла. Сидить, от-от хочеться сказати, та боїться. А далі:
— От горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що й справити.
А кума Меланка й собі:
— Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!..
А Хвеська не дає їй і доказати та зараз своє:
— Ну, та, може, бог дасть, скоро не будемо вбогі…
— Як-то так? — питається кума Меланка, а саме вже й вухо нашорошила.
— Ох, кумасю, не знаю, як і казать…
— Та кажіть-бо, кажіть,— умовляла кума Меланка.
— Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати!
— Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — каже кума Меланка.
— Ну, куманю,— каже Хвеська,— це вже я вам тільки та глядіть же — нікому, нікому!
Та й