Блакитний океан над головою. Золоте море хлібів перед очима. Спекотне сонце і сухий легкокрилий вітерець, що приємно освіжає. Прохолодно-сині озера попереду: вони «всихають», щезають, коли підходиш ближче…
Степове безмежжя хвилює, бентежить, забиває дух.
Тут дихається вільно й легко (а повітря напахчене тисячолітнім ароматом землі, хліба, сонця і квітів!).
Тут думається красиво. Тут бачиш далеко-далеко: за видолинками, за зеленими гребінчиками лісосмуг — тремтливе (від жаркого подиху степів!) видноколо. За ним, оповита сизим манливим серпанком, друга смуга обрію. А там, далі, ледь вгадуються треті горизонти… Степ велетенськими хвилями розбігається в усі боки.
Скіфські кургани, високі козачі могили — величні знаки вічного нашого буття на цій землі.
Густі сірі шлейфи куряви тягнуться за прудкими вантаж-ками — степова пилюга не ядуча, не гірка, а терпка, вона пахне пшеничним колоссям і теплою землею.
Мов хрущі, діловито й однотонно гудуть степові невгомони — трактори.
Сонце вгорі і мільйони сонць на землі: соняшникове поле. І жовтогарячі, у грайливій веселій короні золотавих пелюсток, соняшникові голови, мов радари, звернуті до світла, повертаються за ним.
Соняшник — емблема України…
З-поміж густих малахітових джунглів конопель у видолинку майне блакитна блискавка — степова річечка. Очеретяна сага. Корови по коліна у воді…
А теплого переджнив’я степ бринить від ніжних дзвінких мелодій — в осяйній високості виспівує незримий (здається, то кришталево видзвонює саме небо!) і найневтомніший співець українського степу — жайворонок. Лише кілька місяців він сурмить у небі, але сріблясті скалочки його мелодій надовго западають у душу хліборобові. І навіть узимку, коли віхола стугонить над степом, здіймаючи у білу безвість курай та соняшникове паліччя, довгими ночами степовикові вчуваються весняні співи — переливи маленької чубатенької пташки, яка першою будить степ напровесні… (С. Плачинда; 261 сл.).