Настя попрошкувала стежкою через город у берег. Сон щось скаламутив у ній. Хотілося самій глянути й пересвідчитися, що справді нема тієї страшної ріки, яка приснилася посеред ночі і на очах у Насті перетворилася на невблаганне море.

У лузі розлила свої роди інша ріка: умиротворена й весела. Верби та кущі за ніч позеленішали. А там, за лугами, над При­п’яттю, до якої рукою подать, уже хтось настирливо підпалював хмару. І з лугу, і з лісу, що починався за хатою діда Микити, леті­ло на Настю пташине щебетання, висвистування, голубий перегук і голос ранньої зозулі, що повернулася сюди чи то вночі, чи ось щойно. Ще не встигла струсити із крилець втому, а вже кує роздає здоров’я древній поліській землі й віщує довгий вік поліщукам.

Настя полегшено зітхнула: усе живе, умите нічною росою, усе чекає сонця. Вона стала лицем до сходу. День її завжди почи­нався з цього: стояла й чекала появи світила. У ній живе зали­шене у спадок предками язичницьке поклоніння й віра в силу сонця, води, вогню, дерев. Вона тричі перехрестилася до черво­ної заграви, з якої викотилося світило, залило червоним півнеба і навіть туман над Прип’яттю, та й рушила в подвір’я.

її дерев’яна хата і синій цегляний будинок стояли вікнами один до одного. Кликали і її у цей новий, на п’ять кімнат, дім, але Настя відмовилася навідріз. Вона не уявляла себе поза цією хатою з великою білою піччю і домовичком у комині, якого вона щодня гріє теплим димом деревини. Та й вірить Настя, що духи її роду у святки всідаються на покуті коло тої глибокої полив’яної миски із стравою, на яку вона схиляє ложки. Для матері, для батька, для діда і баби по одній і другій лінії, для чоловіка, що не повернувся з війни, для покійної сестри Теклі і брата Оно-прія, для своїх чотирьох діток. Сідає сама на ослоні і з кожним веде балачку. їх он стільки відчахнулося від древа її роду, а вона лишилася зі своїми болями й печалями, що скрутили її, як пере­весло, із своєю пам’яттю, що одним кінцем заземлилася в її серце, а другим — у рідне Полісся (К. Мотрич; 339 сл.).