За княжої доби було в лісах і степах дуже багато різних тварин. З оповідань князя Мономаха знаємо, що він полював на турів. Своїми розмірами дикий бик тур перевершував до­машнього. Як подають давні описи, у довжину він сягав трьох метрів, у висоту – майже два, важив же від 800 кг до тонни. Шерсть тур мав чорно-брунатну. Уздовж лінії хребта завжди проходило світле пасмо, а на голові була рудувата кучерява гривка.

Найбільше ж очевидців вражали роги: великі, розлогі, ліроподібно вигнуті, вони сягали майже 80 см завдовжки.

Водилися тури переважно в мішаних лісах, особливо у во­логих і заболочених місцинах. Археологи знайшли рештки турів на київській Оболоні. Первісно ж тури жили й у лісо­степах, нерідко заходили в степи. Пишуть, що стадом турів верховодила стара туриця. Бички-доростки збивалися в окремі стада. Старі ж бики були більше самітниками.

Пересічна тривалість життя тура становила років із п’ятнад­цять. За умови, звісно, що його ніхто не вполював.

Сім-вісім тисяч років тому люди взялися за одомашнення турів. Уся велика рогата худоба походить від них. В околицях Умані, скажімо, ще в XIX столітті, коли гнали волів до води, говорили, що йдуть «напувати турів».

Відколи людина навчилася полювати, тур лишався особливо бажаною здобиччю. Хоч уполювати його було справою нелег­кою. І настільки, що це прирівнювалося до військових подвигів. А м’ясом одного тура можна було нагодувати цілу князівську дружину.

Полювання скорочували поголів’я турів. Та справжнім сти­хійним лихом для цих тварин стало винищення лісів задля збільшення оброблюваної землі. Якщо в ранньому Середньо­віччі ліси вкривали три чверті території Західної Європи, то в пізньому цей показник знизився в кілька разів. Турам просто забракло місця під сонцем.

З плином часу про тура стали забувати навіть у тих краях, де він водився найдовше.

На заході Європи тура плутали із зубром, а на сході по ньому залишилися лише згадки в давніх піснях, звичаях, а також назвах сіл, рік та урочищ. Села Тур, Тур’ї Ремети, Турички, Туропин, Туровичі, містечко Турійськ, річка Турія – усе, що залишилося на нашій землі від грізного дикого бика, який кілька сотень років господарював у прадавніх диких пущах.

Здавалось би, на цьому можна було б поставити крапку в історії тура. Але у 20-30-х роках минулого століття вона на­була несподіваного продовження. У Німеччині тоді якраз па­нувала мода на все расово чисте. Двоє братів, Хайнц і Люц Геки, палкі прихильники нацизму, узялися за відтворення турів. У зоопарках Мюнхена й Берліна вони почали схрещу­вати ті породи великої рогатої худоби, які, на думку братів, зберегли найбільше рис дикого бика. Однак ані розміру тура,  ані величини його рогів – що їх так яскраво змальовано в дав­ніх описах – досягнути не вдалося.

У науковому світі поставилися доволі скептично до цих експериментів. Виведену Геками породу в ліпшому разі називають «новий тур», частіше ж просто й невибагливо: «корова Гека». Сьогодні побачити її можна в деяких європейських заповідниках. У Франції, наприклад, існує навіть «Ферма ту­рів», де розводять цих тварин і показують наївним відвідувачам. Чому наївним? Бо справжні тури вже давно вимерли.

(486 слів)
За Б. Завітієм