З початком першої світової війни тисячі українців опинились на території Австрії та майбутньої Чехо-Словаччини (ЧСР). Географічна близкість стала вирішальним чинником для західноукраїнського населення, яке намагалось перш за все врятувати життя.

На території Польщі зосередились урядові установи УНР (на чолі з С.Петлюрою). У 1920 р. в Польщі існував ще один український табір – в Тухолі, де розмістилися полонені воїни Української Галицької армії (УГА). Крім таборів для інтернованих воїнів, українські емігранти (насамперед, науковці, викладачі та молодь студентського віку) розташувались у Варшаві, Кракові та Познані. Окремі з таборів для інтернованих проіснували в Польщі до 1924 р., але через відсутність нормальних умов життя багато інтернованих українців втікали з таборів і прямували до ЧСР, яка в той час у відповідності з урядовою політикою широко розкрила двері для українських-емігрантів. Частина політичних емігрантів з Наддніпрянщини зосередилась на території Румунії у трьох таборах для інтернованих: у Фагараші й у двох таборах у Брашові. У Бухарешті утворився також осередок українських-студентів.

У результаті еміграційних хвиль початку 20-х років ЧСР стала важливим осередком українських емігрантів, а Прага перетворилась на другу за значенням (після Відня) столицю української політичної еміграції. Вирішальну роль у повороті українців до Чехо-Словаччини мав національний ренесанс чехів другої половини ХІХ ст. Протягом півстоліття вони зуміли просвітити широкі маси, виховати нову народну інтелігенцію. Історія національного відродження чехів була приваблюючим зразком для українських емігрантів.

Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі, що складалася з українців: які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі