По романі Джека Лондона “Мартін Ідеї” Популярність нерідко обертається для письменника не тільки придбаннями, вона веде й до відомих втрат. Виникає небезпека полегшеного й вибіркового сприйняття його досвіду. Складається певний образ, що перше враження, зроблене книгами, але не допомагає, а скоріше заважає зрозуміти його творчість у всій широті й багатогранності. Найчастіше виявляється чудової всього лише одна, і звичайно не сама істотна, сторона творчої індивідуальності майстри. “Ви говорили: “Джек Лондон, гроші, любов, пристрасть”, іронічний рядок Маяковського надзвичайно точно доносить саме той стереотип відносини до американського прозаїка. І тепер, через час, добре видно, що у творчості Лондона бути тільки даниною ілюзіям і не пережило випробувань реальним життям, а що залишилося в літературі назавжди. Величезним літературним надбанням для літератури став роман “Мартін Ідеї” – творча вершина Джека Лондона.

У радянський час вітчизняні критики не раз намагалися витлумачити роман як викриття продажності буржуазного суспільства, жертвою якого стає перед, що капітулював в остаточному підсумку, його силою герой. Така критика оправдана, але все-таки занадто однозначна й різання. Причини, Мартіна до життєвої катастрофи, лежать глибше, і справа не в одній лише “капітуляції”. Та й чи була вона? Адже Мартін не штампував книгу за книгою, коли видавці брали нарозхват усе, що він пише. Він пішов з життя, зрозумівши, що талант покинув його назавжди. Зображення законів “успіху” відсунулося на другий план, коли Лондон повною мірою відчув масштаб і значення того образа художника, що він створював. Тему роману письменник сформулював сам: “трагедія одинака, що намагається вселити істину миру”. Драма героя починається не в момент його зустрічі з Руф’ю Морз.

Нерозмірність їхніх духовних обріїв занадто очевидна, щоб Руф всерйоз могла впливати на Мартіна, прилучаючи його до своїм вульгарного “ідеалам”. У його відносинах з Руф’ю розігрується конфлікт й краси й грубий житейскої реальності, що позначиться на подальшій долі героя й стане нерозв’язним протиріччям всього життя. Драма починається тоді, коли Мартін, усвідомивши в собі художника, вирішує зробити мистецтво своєю професією. Молодий письменник треба завітам поета Бріссендена: любити красу заради її самої, служачи їй беззавітно. Але адже творчість неможливо без сприймаючого, без тієї самої публіки, що з повною підставою нехтує Бріссенден, а слідом за ним і Мартін. Вся справа в тому, що публіка – це Морзи і їм подібні. На початку творчості – це великий творчий порив, а завершення творчого акту – це мідні труби пекла: дріб’язкова й неварта боротьба з видавцями, блошині укуси критиків шедевра самовдоволеними товстосумами. І Мартін не може вийти із цього порочного кола. Джек Лондон додав цій проблемі “вічне” значення. Адже його герой – художник, що вийшов з народу, а це явище, що стало характерним лише в XX столітті. І сутність цієї драми не вичерпується тим, що Мартіна чекає вбогість і що він витратить весь відпущений йому запас творчих сил, перш ніж до нього прийде визнання.

Безсумнівно, він міг би зробити більше й не розплачуватися за кожний свій крок у мистецтві, не приніс у нього зовсім новий життєвий досвід і своє суворе світовідчування. Жорстокий парадокс долі Мартіна в тім, що з кожної нової переможеної їм вершиною культури, з кожним новим збагненим їм секретом творчості він усе більше віддаляється від того миру, що харчував його творчі сили. Його не зрозуміє португалка, що давала йому крихи, відібрані у власних обірваних дітей, не прочитає його й фабрична робітниця, готова віддати за нього життя. І це зрозуміло, тому що між автором філософського памфлету про Метерлінке й дівчину з народу, за все життя кілька разів у дешевих театриках для “плебсу”, лежить духовна прірва.

Мартін Іден виявляється серед двох мирів, у порожнечі, ізоляції, і його індивідуалізм – лише неминучий наслідок пережитої їм відчуженості від усіх. Воістину трагедія одинакО. Молодий художник ніколи не зможе сидіти почесним гостем на літературних ранках, ловлячи на собі захоплені погляди матрон, і вже не здатний, скинувши накопичений вантаж культури, спуститися до свого миру. Конфлікт, його до загибелі, нерозв’язний, за словами Уитмена, “великий поет не знайде собі й великої аудиторії”. Це не капітуляція. Це теперішня мужність щирого, художника.