Творче завдання: написати про те, до яких роздумів спонукає вас зображений автором невеликий епізод Великої Вітчизняної війни.

Крізь хмаровище заводських димів прозирає до Віруньки той найдорожчий образ, що ним опечалене її дитинство, той, що пішов зі світу її дитячої любові у канонаду дніпровських переправ, щоб ніколи звідти не повернутись.

Тато все нездужав, ледь живим привела його мати додому, визволивши з якоїсь страшної хорольської ями, виблагала, ви­купила за самогон. Тисячі й тисячі полонених гноїли там нім­ці за колючим дротом у глинищах просто неба в холодні осін­ні дощі. Од вітру валився той нужденний скелет в обмотках… Відволодала його мати, підлікувала, з могили видерла,— на таке здатна справжня подружня любов. Тяжко бухикав тато всю зиму, Віруня тулилась до його ніг, і рука батькова глади­ла її дитячу голівку…

Потім тікали німці. Команди паліїв мотоциклами гасали по селу, тикали вогняними квачами попід стріхи. Дотла село було спалене, все погоріло.

Незабаром на толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, зав друге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. «Піджаками» називали їх, і чомусь це було крив­дно. З ранку й до вечора висиджувала Вірунька з ровесниками край толоки, все дивилася, як ловкенький молодий лейтенант з медаллю «За Сталінград» навчає їхніх батьків марширува­ти. Скніла весь час душею за татка, дивлячись, як невміло, хоча й старанно виконує ті вправи. Щось наче змінилось у їх­ніх батьках у ті дні, і шкарубкі їхні руки стали ще ніжніші, коли під час перепочинку крадькома гладили вони своїх при­тихлих, присмирнілих донечок та синочків. Кожен крок вона пам’ятає, кожен сумовитий усміх, що він їй непомітно посилав з-під вусів, проходячи повз неї в строю серед таких, як і сам, «людей-піджаків». Тупцювання обважнілих ніг пам’ятає, оті нескінченні «кроком руш» і «на місці», і як зсутулена спина силкувалась виструнчитись згідно з командою, і як «батьки-піджаки» під час перепочинку частували лейтенанта та сер­жантів із своїх клунків, що їх догідливо розгортали перед ними матері. Декотрі з командирів ставились до щойно мобілізова­них зверхньо, підганяли їх грубими окриками, обзивали чор-носвитниками, і що всі ви, мовляв, на Україні такі, воювати в 41-му не хотіли, сиділи на печах… До болю образливо було дітям слухати таке.

А потім якось уранці вибігла Вірунька з подружками на толоку на батьків своїх дивитись, а батьків уже як і не було: відправили вночі! Розгублені стояли діти, приголомшені були й тітки, що поприходили з близьких і дальших сіл. Так, у під­жаках, у домашньому й кинуто було їх, чорносвитників, на Дніпро, повели їх туди лейтенанти вночі.

Так тоскно було бачити толоку без батьків… Краялась болем дитяча душа. Того ж дня малеча, з ними й Вірунька, потай від матерів рушили услід за батьками до Дніпра. Вони дуже довго йшли, ледве плутали дитячі ноженята в бур’янах. А надвечір таки виплутались, побачили перед себе Дніпро. Гуркоту бою вже не чути було. І нікого не видно. Були тільки німі задніп­ровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки…

Стояли гуртиком діти, сторопіло дивились на той бік Дніп­ра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, ями від снарядів? Та це ж вони! В піджаках! Батьки наші!