У різний час, у різні епохи, як і землю, народ цей теж називали по-різному: полянами, русами, русичами, рутенами, роксо-ланами, росами, черкасами і, зрештою, українцями.
«Про те, що наших предків татари називали черкасами,— розповідає сучасний історик-краєзнавець О. П. Знойко,— ми вперше довідалися від італійського посла Плано де Карпіні, який 1245 року описав свою «подорож у країну монголів» і своє перебування в Києві. Навряд чи хто заперечуватиме, що з-поміж географічних українських назв тюркського походження «Черкаси» є найцікавішою таємницею вітчизняної історії. Нині вченим відомо, що в XV столітті назва українців — черкаси — перейшла і на наших вірних спільників і побратимів у війні з татарами християнський народ адиге, який звався відтоді черкесами. Проте й українці, й адиге самі себе так ніколи не називали… Назва Черкаси походить від тюркських: «чири кисі», що означає «люди армії». Ще в ХІ-ХП століттях київські князі селили по річці Росі, лінії стародавніх багатих міст Черкаси — Берендичів, найману тюркську кінноту: тюрків — у Черкасах і берендеїв — у Беренди-чеві (нині Бердичів). Кращі міста доручалися полкам цієї кінноти для захисту Русі від половців. Це військо й називало себе Черкасами, тобто місцем, де проживали «люди армії»… З часом вони асимілювалися й стали відданою патріотичною гвардією Русі.
Коли 1240 року на Русь прийшли татари, після падіння Києва в Черкасах утворився Центр партизанської (козацької) війни. Загони та з’єднання розбитого княжого війська потяглися до Черкас — в Україну, як тоді називалася південна частина Київської держави. Численні козацькі загони повсюдно нищили татар.
Кілька віків наші предки орали в полі з рушницями за плечима, «а жінки й дівчата ходили жати з козацькими шаблями при поясі». Народ черкаси, тобто «народ армії»,— так казали про наших предків сусідні народи, поневолені татарами.
А найпоширеніша колись назва — руси, як і назва самої держави — Русь, теж приховує в собі таємницю. Можливо, від Рось — річки на Київщині. Ця назва повторюється в її притоках — Роська, Роставиця. Свого часу так називали й усю місцевість поблизу неї — Поросся, землю, яка межувала зі Степом та кочовими ордами й склала основу прадавньої держави — Русі (у прадавній вимові — Роусь — Русь).
Можна по-різному ставитися до висвітлення подій Нестором Літописцем, якого підозрюють у тому, що він служив князям варязького походження, які й замовили йому відповідне, про норманське трактування щодо виникнення й становлення держави русів, її назви, а також і найменування народу, котрий її населяв. Проте згадаймо також: гиз — із латинської — орач, землероб. І не забудьмо також: рус — тюркською — червоний.
«Рус! Русі!» — вигукували вороги, завбачивши черлені щити й попереджаючи своїх про небезпеку. А саме слово — черлені — походить від червінь, бджолиного червоного черв’ячка, який зароджується в червні (назва місяця — теж звідти) і з допомогою якого фарбували щити (З газети; 426 сл.).