Ярослав Мудрий… Цікава й складна, дуже суперечлива постать. Жор­стокий войовник і мудрий книголюб; творець першого зведення руських законів — «Руської правди», і князь, що залізною рукою скарав у міжу­собній боротьбі навіть найближчих родичів; лукавий політик і натхнен­ний будівничий…

У своїй п’єсі «Ярослав Мудрий» І. А. Кочерга відкрив нам завісу на моральні цінності наших далеких предків, їхні ідеали. Перш за все ми можемо говорити про їхню безмірну, всеосяжну любов героїв до батьків­щини.

Заради неї, її спокою і розквіту, князь Ярослав веде свої полки проти Чюді, проти печенігів. А вже вставши — хоч не на довгий час — з бойо­вого сідла, береться будувати храми, бо для нього «мир і труд» — це бла­го основне». Ярослав твердо переконаний, що благо на своїй землі можна утвердити лише твердими законами:

Раніш закон, а потім благодать…

Свою любов до рідної землі князь зумів передати і своїм дочкам — Анні та Єлизаветі. Скільки любові, тепла, щастя в словах Єлизавети, коли вона говорить про Київ:

Коли сюди приїхали ми в маї, І солов’ї співали над Дніпром, Що миготів на сонці серебром, З того часу я Київ полюбила. І Анна, і Єлизавета з сумом діляться про те, що їм доведеться розлу­чатися з рідною землею, коли їх батько видасть заміж — Анну за фран­цузького короля, Єлизавету — за норвезького витязя Гаральда.

Але ще більш виразно драматург передає силу любові до батьківщи­ни у представників простого народу: Свічкогаса, Милуші, Журейка.

Веселий монах Свічкогас, любитель випити й пожартувати, тікає з ва­рягами, подорожує, плаває морями, але не може втопити у вині, заглу­шити дзвоном золота любові до рідного краю і повертається до Києва:

Стужився я за цвітом рути-м’яти, За Києвом знудився у сльозах… Ладен я свині пасти в цих ярах, Ладен свічки гасити по церквах, Ніж рицарем вельможним і багатим Розкошувати по чужих краях. Це й не дивно, як каже Сильвестр:

Хто вип’є раз дніпрової води, Тому ніколи Київ не забути.

Ідеали справедливості були священними для наших предків.

Микита — син новгородського посадника Косянтина, скривдженого Ярославом, живе прагненням відплатити за батька і весь Новгород. Влас­не, і в Київ у палати князя прийшов він, щоб помститися.

Але коли Микита переконується в правоті Ярослава, що той мріє про могутній Київ, найпрекраснішу державу, тамує свій гнів, глибоко ховає на дно душі жадобу помсти.

Уміли наші предки любити і ненавидіти, прощати і ставити на пер­ший план загальнодержавні інтереси!

Мені здається, що автор п’єси діями своїх героїв возвеличує також ідеал вірності: рідній землі, коханій, князю і т.д. Каменщик Журейко, засуджений на смерть, дізнавшись, що «за Доном збирається орда», мчить у Новгород, зби­рає рать, а потім прибуває до Києва і оповіщає про все Ярослава. Після смерті Милуші їде в далеку Тмутаракань, щоб там служити князеві. Милуша вияв­ляє велику мужність, голосно оповіщаючи про заколоти проти князя:

Не змовкну! Ні!

Верни Журейка! Ви на князя в злобі Підняли руку! Це, як відомо, коштувало їй життя.

Мене дуже вражає, скільки в поведінці Милуші скромності, поряд­ності, відвертості, делікатності. Це ознаки високої вихованості, які пере­давалися від покоління до покоління як високі моральні цінності народу.

Отже, читаючи п’єсу, ми маємо змогу прослідкувати моральні висоти наших предків: безкорисливу любов до батьківщини і ненависть до її во­рогів, працьовитість, доброзичливість, щирість, вірність у коханні, убо­лівання за рідними і друзями.