Галицьке князівство виділилося зі складу Київської Русі наприкінці XI ст., а Волинське — у середині XII ст. Віддаленість Галичини й Волині від Києва сприяла укріпленню самостійності цих земель.
У 1199 р. князю Роману Мстиславичу вдалося об’єднати Волинську й Галицьку землі, врятувавши останню від зазіхань на її території польських і угорських феодалів. Так утворилося Галицько-Волинське князівство, до якого 1202 р. Роман Мстиславич приєднав і Київські землі. Відтак, під владу одного князя потрапили всі українські етнічні землі, крім чернігово-сіверських: уся територія Правобережної України увійшла до складу Галицько-Волинського князівства. Утворення такої могутньої держави дозволило вести успішну боротьбу з половцями, сприяло економічному піднесенню. Літописець називає Романа «царем на Русі», «самодержавцем всія Русі».
Роман прагнув створити власну модель державного управління. Він хотів укріпити князівську владу, незалежну від бояр, для чого спирався на дружину, середні верстви населення й зумів отримати широку підтримку своєї політики в суспільстві.
Улітку 1205 р. Роман Мстиславич розпочав військовий похід на Польщу, потрапив у засідку і загинув. Після трагічної смерті Романа, за малолітства синів почала правити його вдова Анна, яку підтримували волинські бояри. Але верхівка галицьких бояр виступила проти об’єднання земель під владою волинської еліти, прагнула зберегти власні позиції навіть ціною збільшення впливу іноземних феодалів (поляків і угорців) на галицькі землі.
Від 1205 до 1238 р. тривали розпад Галицько-Волинської держави і боярське панування, що призвело до безладдя і політичного послаблення руської державності. Бояри прогнали малолітніх синів Романа — Данила і Василька і взяли владу у свої руки. Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прагнув захопити й інші волинські землі. Щоб послабити позиції угорського короля, він, скориставшись незадоволенням галичан свавіллям угрів, запросив на галицький престол новгородського князя Мстислава Удатного, який 1219 р. вигнав угорський гарнізон з Галича.
Вісімнадцятирічний Данило, один із синів Романа Мстиславича, одружився з дочкою Мстислава Удатного Ганною. Спираючись на волинське боярство, 1219 р. він визволив від поляків Берестейщину і Забужжя, а 1225 р. — Луцьк і Пересопницю з округами. Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич, а 1238 р. утвердився в ньому, остаточно подолавши боярську опозицію. 1239 р. Данило Романович знов приєднав до своїх володінь Київські землі, однак невдовзі вони були завойовані монголо-татарами, князь змушений був визнати залежність від Золотої Орди.
Столицю князівства Данило переніс із бунтівного Галича на Волинь, у місто Холм. Навколо міста він звів могутні укріплення. У мicтi князь побудував церкви, заклав чудовий палац. У внутрішній політиці Данило прагнув забезпечити coбi підтримку селян та міщан. Він дбав про розвиток зовнішньої і внутрішньої торгівлі. Із цією метою князь запрошував ремісників та купців із Німеччини, Польщі, зруйнованої монголо-татарами Pyci. Данило не дозволив татарам повністю знищити свою державу: об’єднав її землі, підготував країну до відсічі орди.
1245 р. відбулася битва між військом Данила Галицького та об’єднаним польсько-угорським військом біля міста Ярослава на річці Сян. У цій битві Данило отримав блискучу перемогу. Галицько-Волинський князь підтвердив свою славу хороброго воїна й мудрого полководця. Ця перемога мала велике історичне значення. По-перше, вона надовго зупинила aгpeсію Угорського Королівства на північ від Карпат; по-друге, піднесла міжнародний авторитет Галицько-Волинської держави. Після цього угорський король змушений був налагодити дружні стосунки з Данилом і навіть одружив свою дочку із сином Данила Левом. На честь цього шлюбу Данило заснував Львів.
Данило прагнув створити антимонгольську коаліцію європейських держав, однак це йому не вдалося. Тому, щоб уберегти свої землі від спустошення монголо-татарами, він поїхав на переговори з ханом Батиєм до Золотої Орди, де добився підтвердження своїх прав на Волинь і Галичину. Політика Данила була спрямована на те, щоб дістати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Данило звернувся до Папи Римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати рицарів Європи на хрестовий похід проти монголо-татар, погоджуючись за це на перехід своїх земель під церковну юрисдикцію Риму. 1253 р. він отримав від Папи Інокентія IV королівську корону. Коронували його в Дорогичині на Підляшші. Від того часу вci західні хроністи почали титулувати Данила королем, а Галицько-Волинську державу — Руським королівством. Але Папа не надав реальної допомоги Данилові в боротьбі проти орди, і взаємини між Данилом Галицьким і Римом не переросли у стійкий союз.
У 1252—1253 рp. Данило втрутився у боротьбу за Австрію. Він одружив свого молодшого сина Романа з наступницею австрійського престолу герцогинею Гертрудою. Однак монгольська загроза не дала йому змоги надіслати значні військові сили в центр Європи й утвердити за сином австрійський престол.
Наприкінці 50-х рр. XIII ст. монголо-татари направили проти Данила величезне військо і змусили його остаточно визнати себе васалом Орди. За вимогою монгольського воєводи Бурундая були зриті всі укріплення навколо міст. Із тих пip галицько-волинські війська змушені були брати участь у військових походах монголо-татар на сусідні держави.
Однак убити чи усунути Данила з престолу, як вони це робили в інших руських князівствах, монголо-татари не посміли.
Князь Данило Галицький проявив себе як здібний державний діяч. Biн здійснив військову реформу. Не покладаючись тільки на феодальну дружину (галицьке боярство часто зраджувало його), почав широко використовувати ополчення — селян і міщан. На зміну великого боярства, яке було в князівському оточенні, він почав висувати своїх прибічників з нижніх верств. Так формувалося дворянство-шляхта.
Помер Данило Галицький 1264 р. За наступників Данила Галицького держава поступово втрачала свою велич (табл. 8).
Таблиця 8
Князі — наступники Данила Галицького
| Лев I Данилович (1264—1301) | • Розширив батьківські володіння, приєднавши Люблінську землю, що належала Польщі й частину Закарпаття з містом Мукачеве • 1272 р. переніс столицю до Львова • Укріпив Львів, відбудувавши фортеці, зруйновані за вимогою татар • Налагодив жваві дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом |
| Юрій I Львович (1301—1308) | • Скориставшись усобицями у Золотій Орді, відсунув південні кордони своєї держави до нижньої течії Дніпра й Південного Бугу • Переніс столицю до Володимира-Волинського • Прийняв королівський титул, іменувався «королем Русі й князем Володимирії» • 1303 р. утворив окрему Галицьку церковну митрополію (перший галицький митрополит Петро Ратенський пізніше став першим московським митрополитом) • Уклав союз із мазовецьким князем і німецькими хрестоносцями в боротьбі проти Литви |
| Андрій і Лев II Юрійовичі (1308—1323) | • Активно боролися проти татар, тому не знайшли сил, щоб 1315—1321 рр. підтримати антиугорське повстання закарпатських феодалів і отримати «угорську спадщину» (керівник повстання їздив до Галицької землі, щоб запросити одного з братів на угорський престол) • Підтримували дружні відносини з Тевтонським орденом • Загинули одночасно в бою з ординцями |
| Юрій II Болеслав (1325—1340) | • Сприяв розвитку міст, надаючи їм маґдебурзьке право • Прагнув обмежити владу боярської верхівки • Уміло врегулював відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом, однак напруженими лишалися стосунки з Польщею та Угорщиною • Був отруєний політичними противниками у Володимирі-Волинському |
Боротьба із зовнішніми ворогами і внутрішні міжусобиці знесилювали Галицько-Волинську державу. Після смерті в 1340 р. Юрія II Болеслава розпочалася тривала війна Польщі, Угорщини і Литви за землі Галицько-Волинської держави.