І будемо ми

Дратувати залізом звіра, Руйнувати логово тьми.

Є. Маланюк. «З варязької весни»

Відомо, що великі поети в різні епохи знаходять своїх читачів. Так було з Т. Шевченком, О. Пушкіним, Дж. Байроном та іншими. Поет ніби народжується заново, бо творить не тільки для своїх сучасників. Щось подібне відбувається тепер і з творчістю Євгена Маланюка, ім’я якого впродовж багатьох десятиліть було під забороною. Книжки поета лежа­ли в закритих спецфондах, і читач не знав його творчості, але це не зава­жало деяким митцям і критикам лити на Маланюка бруд. Як його тільки не незивали: і «українським фашистом», і «духовним Квазімодо», і «по­етом апокаліптичних літ», і «поетом волюнтаризму». А Володимир Сосюра навіть оголосив поетові війну:

Шановний пане Маланюче, Ми ще зустрінемось в бою.

Зустрічі, звісно, не відбулося, а Сосюра до останніх днів не міг собі вибачити того випаду.

Ставлення до Маланюка було неоднозначним не тільки серед митців соціалістичного табору. Не шкодували для нього похмурих фарб і поети-емігранти: О. Ольжич, Ю. Липа, Ю. Клен.

Чому ж так войовниче, а іноді й вороже ставилися до поета товариші по перу? Скоріше за все, вони не розуміли і не могли пробачити Євгену Маланюку його поглядів на роль митця у суспільстві. Він уважав, що поет повинен бути вихователем, поводирем народу, який не має своїх вождів, і тому лаяв українців за слабкодухість і «малоросійство». Але Маланюк вірив у нову людину, у відродження нації:

Крізь зойк заліз, крізь звіра рик,

Крізь дим руїни —

Україну

Новий узріє чоловік. Ідеї національного відродження, ідеї служіння інтелігенції народу, її обов’язку перед народом «витали в повітрі», вони жили попри всі пере­слідування. Ці ідеї долали заборони, цькування, вони пережили злети й нищення, вони стали домінантою, нервом творчості Євгена Маланюка, його найсвятішою, найголовнішою справою. Він кидає виклик усьому тому бездуховному, рабському, що виробила в українців довга «ніч без­державності», він закликає знищити невільницьке тавро:

Бо вороги не згинуть, як роса,

Раби не можуть взріти сонця волі.

Поет вважає, що у своєму історичному розвитку Україна повинна орієнтуватися не на культурні цінності Еллади, а на державність і порядок Риму:

Хай згине скіфсько-елінська краса На тучнім припонтійськім суходолі, Щоб власний Рим кордоном вперезав І поруч Лаври станув Капітолій.

Маланюк свідомий того, що наша держава великою мірою сама прини­зила себе, у рядках його поезій ми відчуваємо гнів і сором за батьківщину, за людей, які занедбали рідну мову, культуру, а їхні колишні поривання до бою за вільну Україну перетворилися на «цвинтар», на «острів мертвих бажань»:

Московлять, польщать, труять рід, Ворожать, напускають чари, Здається, знищено вже слід,— Лиш потурнаки й яничари.

Твори Євгена Маланюка — це гостре лезо, це дошкульний сміх над м’я-кодухістю і слабкістю співвітчизників, це свіжий струмінь іронії, нещадної не від злості, а від болю за долю України, від прагнення бачити українців нацією   вільною,   освідченою,   гідною   поваги.    Поет вірив  у майбутнє свого народу, у те, що нове покоління розіб’є тюрми і тьму, підніме прапор національної свідомості і національної гідності на нову висоту.

Бачу їх — високих і русявих, Зовсім інших, не таких, як ми,— Пристрасників висоти і слави, Ненависників тюрми і тьми…

Ще й ще раз перечитуючи останні рядки, тішу себе думкою, що ці слова — про наше покоління. Може, ми й не такі вже «високі й русяві», але нам не байдужа доля України. На нас покладена відповідальність за те, щоб стала наша батьківщина справді вільною і незалежною.