У свідомість сучасників і нащадків Григорій Сковорода увійшов як народний вільнодумний філософ, як мандрівний учитель життя. Висока освіченість не віддаляла його від простого народу, він прагнув бути «чор­ною сковородою, що пече білі млинці». Тому і твори свої найперше адре­сував тим, хто жив під солом’яною стріхою, вбачаючи у цьому сенс свого щастя і призначення на землі.

Відомо, що твори Г. Сковороди, поширюючись у рукописах, увійшли до репертуару кобзарів і лірників, а один із них («Всякому городу нрав і права») використав Котляревський у п’єсі «Наталка-Полтавка».

Як людина свого часу, як представник просвітительської ідеології, Г. Сковорода видобуває свою філософію на вченні про «природну» лю­дину і шляхи досягнення нею щастя. У природі, перед Богом, на його дум­ку, всі люди рівні. Суспільна організація породжує суспільну нерівність, тобто експлуатацію панівною верхівкою низів, що є неприродним, невла­стивим самому єству людини. А тому Сковорода заперечує не лише існу­ючий суспільний лад, а й будь-яку експлуатацію.

Хижацьку сутність панівних класів розкриває Г. Сковорода у вірші «Всякому городу нрав і права», сатиричне спрямування якого відобра­жає позицію трудового народу.

Поет не приймає також світу, що руйнує в людині людське,— праг­нення до чесної праці, бажання мати серце, «як чистий хрусталь», що та­кож відповідало настроям та ідеалам простої людини. І його найперше цікавлять одвічні людські моральні і духовні цінності. Головне для ньо­го — подивитися в корінь, з’ясувати причину всіх людських бід, яка, на думку просвітителів, полягала у відступах від Богом заведеного порядку, природного життя. Цей погляд знайшов своє відображення у «Баснях харьковскіх». Мудрість байок Сковороди — це в основі своїй мудрість трудящої людини з її розумінням добра і зла.

Із джерела народного уявлення про світ, народного розуміння пер­шооснови щастя — і мотив вільної, незалежної від будь-яких умов і об­ставин людини. Тема «вольності» є однією з провідних тем у творчості Г. Сковороди: О, когда б же мне в дурні не пошитись, Даби вольности не могла как лишитись. Волю як першооснову щастя Г. Сковорода ідеалізував не лише в твор­чості, а й у житті. Уникаючи будь-якої залежності від суспільства, місця й обставин, що могли б уярмити його свободу, він у товаристві пса ходив від села до села, не маючи з собою жодного добра, окрім кількох книжок. А тому й заповідав на надгробку написати: «Світ ловив мене, та не впіймав».