Після смерті Святослава, який не залишив заповіту, між його синами розгорілася міжусобна боротьба. Молодші брати Олег і Володимир не бажали визнавати єдиновладним верховним князем старшого — Ярополка. За походженням Володимир був позашлюбним сином Святослава і ключниці Ольги (Малуші), дочки Малка Любечанина, із роду якого вийшло багато відомих політичних діячів.
Вирішивши примусити братів визнати свою зверхність, 977 р. Ярополк вирушив із військом на Овруч, де правив Олег. Військо Олега було розгромлене, сам він загинув. Володимир утік у Скандинавію, де найняв дружину і 978 р. повернувся на Русь. Спочатку Володимир захопив Полоцьке князівство, де, розправившись з місцевим князем Рогволодом, примусово одружився із його дочкою Рогнедою. Після цього він пішов із військом на Київ. Ярополк зачинився у стольному граді, потім злякався і втік до невеличкої фортеці Родні, де був убитий варягами, що служили Володимирові.
Зійшовши на київський престол 980 р. i зосередивши у своїх руках неподільну владу, Володимир Великий (980—1015 рр.) започаткував нову добу в icтоpiї Київської Pyci.
Насамперед він остаточно підпорядкував владі державного центру великі союзи східнослов’янських племен — хорватів i дулібів (981 р.), радимичів i в’ятичів (981—984 рр.). Влада племінних князів і вождів у своїх землях залишалася ще дуже сильною: вони неохоче віддавали частину данини на користь Києва, самі здійснювали судочинство, молилися кожен своєму язичницькому богові. Володимир ліквідував племінні князівства, поділив державу на вісім округів, які, у свою чергу, ділилися на волості. На чолі округів стояли намісники князя (його сини або довірені люди з числа старших дружинників), які управляли, збирали данину і чинили суд від княжого імені. Їм підпорядковувалися урядовці у волостях.
Важливі зміни відбулися й у військовій справі: Володимир відмовився від опори на племінні військові формування. Він роздавав земельні уділи вихідцям з інших, часто віддалених, земель, з правом пригнічення місцевого населення, зобов’язуючи їх нести військову службу і забезпечувати оборону держави.
Отже, за князювання Володимира процес територіального становлення Київської Pyci в основному вже завершився, окремішність місцевої племінної верхівки було остаточно зламано і почалося піднесення Русі як цілісного суспільства й держави. За площею Русь стала найбільшою державою в Європі.
Володимир почав карбувати власні монети, срібні й золоті, на яких з одного боку було його зображення, а з другого тризуб і напис: «Володимир на столі, а се його срібло». Так, тризуб з родового знака князів перетворився на державний символ.
У роки князювання Володимира посилилося «розбійництво» — протест населення, яке в процесі феодалізації втрачало землі. Для захисту нових землевласників князь запровадив новий закон, так званий «Устав земляний». Спершу він передбачав смертну кару, яку пізніше замінили конфіскацією майна розбійника на користь держави. Безпосередньо відповідальність за опір установленню феодальних порядків несла й селянська община — верв.
Найголовнішим досягненням Володимира є, без сумніву, запровадження на його неозорих землях християнства як державної релігії. Християнська віра з’явилася у причорноморських степах уже в перших століттях нової ери й скоро дійшла до Києва. За князя Ігоря частина княжої дружини була вже християнською і складала присягу в церкві Святого Іллі в Києві. До Володимира княжий престол вже обіймали князі-християни — Аскольд, Ольга, брат Володимира Ярополк.
На початку правління Володимир спробував зміцнити язичницьку віру. Було створено пантеон головних богів. У Києві були встановлені ідоли язичницьких богів Перуна, Даждьбога, Стрибога, Сімаргла, Хорса, Мокош. Однак зміцнити єдність держави під княжою владою за допомогою язичництва не вдалося, тому що верховний бог не сприймався людьми як володар інших богів: дружинник більше шанував Перуна, коваль — Сварога, купець — Велеса. Язичництво гальмувало суспільно-політичний і культурний розвиток.
«Повість минулих літ» розповідає, що 986 р. в Києві з’явилися представники трьох релігій — ісламу, іудаїзму та християнства — і кожен запропонував Володимиру прийняти свою віру. Керуючись передусім політичними та економічними інтересами, Володимир вибрав християнство. Уся Європа на той час була вже християнська і виявляла погорду до язичництва. Щоб увійти в коло європейських народів, необхідно було визнати християнство.
Рішення Володимира прийняти християнську вipy літопис пов’язує з його одруженням з візантійською принцесою Ганною. 988 р. князь з військом узяв в облогу Корсунь (Херсонес) і зажадав від імператора Василя II, щоб той віддав йому в дружини свою сестру Ганну. Становище для імператора було безвихідним, і він погодився за умови, що Володимир прийме християнство. Так Володимир був хрещений у Корсуні. Повернувшись до Києва, він наказав знищити язичницьких ідолів. Статую Перуна прив’язали до кінського хвоста, стягли з гори та кинули в річку. Потім Володимир розпочав навернення киян до християнства. Священики, які прийшли із Царграда та Корсуня, хрестили жителів Києва в притоці Дніпра — річці Почайні. Дата хрещення киян залишається суперечливою. Але традиційно датою прийняття християнства на Русі вважається 988 рік.
Християнізація Pyci справила величезний вплив на економічне, соціально-політичне та культурне життя країни.
Хрестившись 988 р., Володимир енергійно взявся поширювати нову релігію, наказав будувати церкви. У Києві на колишньому Перуновому горбі 988 р. було побудовано церкву Святого Василя, а протягом 989—996 рр. було збудовано монументальну кам’яну церкву Богородиці, на утримання якої князь призначив десяту частину доходів зі своїх земель, через що церква дістала назву Десятинної. Київ став столицею першої митрополії. Кам’яна архітектура, іконопис, фресковий живопис, церковний хоровий спів виникли на Pyci завдяки християнству. Через посередництво Візантії Русь прилучилася до традицій античного світу.
Ймовірно, Володимир не бажав мати занадто великий вплив Візантії, адже дві держави традиційно суперничали, й навіть хрещення Володимира відбувалося на тлі військового конфлікту між ними. У 989 р. Володимир завоював Корсунь і Русь установила церковні зв’язки з Болгарією, духовенство якої могло легше порозумітися з населенням. Православні місіонери, болгари за походженням, Кирило та Мефодій, створили слов’янську абетку кирилицю та переклали слов’янською мовою богослужбові книги. Русь отримала слов’янську писемність, що сприяло поширенню освіти. У XII ст. почали з’являтися перші рукописні книги, переважно церковного змісту. Книги створювалися та переписувалися в монастирях, які перетворилися на культурні й наукові центри. Русичі прилучалися до світової культури, книжності й мистецтва, освіти та наукових знань.
Прийняття християнства зміцнило міжнародне становище Київської Pyci. Донедавна «варварська» держава на рівних увійшла до сім’ї європейських християнських народів. Свідченням цього були численні династичні шлюби, укладені київськими князями в XI ст. з королівськими династіями Західної Європи. Зв’язок з Європою зумовив стрімкий історичний, суспільний та культурний розвиток Київської Pyci. Однак хрещення за візантійським зразком обумовило майбутні конфлікти з сусідами-католиками.
Навряд чи було б правильно вважати християнство винятковим чинником появи всесвітньо відомих досягнень культури Київської Русі, однак саме церква взяла на себе роль організатора цього процесу. Християнська церква принесла на руські землі свою сформовану протягом століть систему внутрішньої організації — церковну ієрархію, яка вплинула на формування феодальної державної ієрархії Русі.
Нова ідеологія допомагала зміцненню державності, законодавства, адміністративної системи. Значна частина істориків зауважує: вибір православ’я зумовлений і тим, що східний варіант християнства вів до абсолютизму, бо підкоряв церкву світській владі. Імператор, як наголошувалося в одній з візантійських церковних хронік XII ст., є для церкви «вищим господарем і охоронцем віри».
Християнська мораль вплинула на формування руського писаного права, що проявилося в пом’якшенні кари за злочини, стабілізувала суспільство, проповідуючи смирення і покору.
Хрещення Володимиром Русі не було єдиномиттєвим актом. Християнство входило у свідомість і побут населення поступово, витісняючи дохристиянські язичницькі вірування, а зазвичай і поєднуючи візантійські, західноєвропейські й старі язичницькі місцеві риси обрядовості. Своєрідне поєднання племінних язичницьких культів слов’ян і християнської віри обумовило регіональні відмінності в культурі східнослов’янських народів, сприяло формуванню оригінальної святкової обрядовості, самобутніх рис психології, системи народних звичаїв.
Смерть Володимира Великого (1015 р.) стала приводом до жорстокої боротьби між його синами за владу (табл. 6).
Таблиця 6
Боротьба за владу між синами Володимира Великого

Тривале князювання Ярослава (1019—1054 рр.) вважають вершиною економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі. Як і його батько, Ярослав розширював кордони своїх і без того величезних володінь. Протягом 1030—1031 рр. він повернув захоплені Польщею червенські землі (Забужжя). У результаті походів на північ приєднав до Русі фінські племена чуді, оволодів містом Юріїв над Чудським озером. 1036 р. Ярослав остаточно розгромив печенізькі орди. Піклуючись про зміцнення південних кордонів Pyci, Ярослав продовжував розпочате Володимиром будівництво на кордонах зі степом величезних довгих захисних споруд, названих «змієвими валами».
У зовнішній політиці Ярослав надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв’язків із різними країнами, підкріплюючи їх династичними шлюбами (рис. 1, с. 674). Ярослава називали «тестем Європи».
У роки правління Ярослава Мудрого було складено писане зведення загальноприйнятих у ті часи законів Київської Pyci в єдину «Руську Правду». Вона була правовим кодексом держави, що вперше визначав права людини. Ця збірка законів відтворювала тогочасні суспільні відносини, закріплювала майнове розшарування, панування князів і бояр над простим людом. Так, розмір штрафів за злочини залежав від статусу потерпілого: за вбивство огнищанина (управителя князівського маєтку) накладався штраф у 80 гривень, а за вбивство простого селянина смерда — 5 гривень.
Особливо уславився князь будівництвом церков. У той час «золотоверхий» Київ ряснів більш як 400 церквами. Серед них височіли Десятинна церква, монастирі Георгія та Ірини, церква Василія. Та справжнім дивом тогочасного християнського світу вважається Софійський собор (1037 р.). Собор прикрашала чудова мозаїка і різнокольорові фрески, які й сьогодні належать до шедеврів світового мистецтва. Архітектура Софійського собору чарує довершеністю, вишуканістю форм і пропорцій.
Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що 1051 р. Ярослав уперше призначив київським митрополитом русина Іларіона, усупереч волі константинопольського патріарха, щоб мати свою незалежну церкву в могутній державі. Іларіон — знаменитий книжник, автор першого давньоруського філософського твору «Слово про Закон і Благодать». Багато істориків вважають, що він був автором літопису.
Дипломатичні й торговельні зв’язки Pyci з Візантією та іншими країнами потребували високої освіти русичів з обов’язковим знанням грецької та латинської мов. Iз цією метою 1037 р. Ярослав відкрив у Софії Київській школу вищого типу. Навчалися в ній діти вищої знаті: майбутній митрополит Іларіон, діти самого Ярослава, а також знатних іноземців — претендентів на корони королів. Серед них у різні часи навчалися діти англійського короля Едмунда, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, син норвезького короля Олаф та інші. У школі, поряд з богослов’ям, вивчали філософію, риторику, icтopiю, грецьку мову, географію та природничі науки. Випускники школи володіли іноземними мовами, були знайомі з творами античних, візантійських та західноєвропейських авторів. Вінцем освіти вважалося опанування ораторського мистецтва. Це був перший вітчизняний вищий навчальний заклад, що з’явився раніше, ніж перші такі заклади в Західній Європі.
Завдяки підтримці князя швидко розбудовувалися старі й виникали нові міста, що мало велике значення для зміцнення кордонів держави. «Країною міст» називали Русь іноземні купці й мандрівники. Їх вражала краса й велич Києва, який за розмірами поступався лише Константинополю та арабській Кордові. За часи князювання Ярослава площа стольного града Pyci зросла в сім разів. Вишуканістю архітектурних форм, привабливістю ремісничих виробів, кількістю торжищ вирізнялися і такі давньоруські міста, як Гадяч, Чернігів, Переяслав, Новгород, Суздаль, Полоцьк. Більше трьохсот міст налічують у Київській Русі вітчизняні літописи. До цього слід додати численну групу безіменних давньоруських фортець та замків, укріплених поселень, відкритих археологами. Давньоруські міста були центрами ремесла й торгівлі, осередками політичного та культурного життя, тут були зосереджені органи державної влади та церковного управління.
Основу продуктивного населення міст становили ремісники. Великий попит мали вироби ювелірів, ковалів, зброярів, гончарів, іконописців та інших майстрів. У Київській Русі існувало близько сотні ремісничих спеціальностей. У давньоруських містах точилася жвава торгівля. Авторитету та широкого визнання не лише на Русі, а й далеко за її межами набули давньоруські купецькі організації. Торговельні подвір’я і цілі вулиці давньоруських купців успішно процвітали в Константинополі, у шведському мicтi Сігтуні, у столиці Волзької Болгарії — місті Булгарі на Камі та в інших міжнародних центрах. Кам’яниці купців з Єгипту, Арабського халіфату, Кавказу, Італії, Скандинавії, Польщі й Угорщини стояли і на площах Києва. Розмістившись посередині дніпровського водного шляху «із варяг у греки», Київ став одним зі світових центрів торгівлі.
За князювання Володимира і Ярослава родоплемінна держава остаточно переросла в ранньофеодальну, а її дружинна форма обернулася на монархічну. Поступово, у міру того, як князі та знать захоплювали землі общин, складався клас феодалів-землевласників. Земля, як основне багатство й джерело добробуту, перебувала у власності феодалів на чолі з князем, який утримував бояр і дружину. У літописах перші згадки про князівське землеволодіння датуються кінцем XI ст. Від XII ст. починає запроваджуватися велике індивідуальне земельне володіння бояр. Його виникнення знаменувало подальший розвиток феодальних відносин і вплинуло на структуру держави й характер влади.
З ім’ям Ярослава пов’язаний і розквіт давньоруської культури, освіти та наукових знань. Його можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Pyci. У князя була одна із найбільших на той час і перша в державі бібліотека. У давньоруських землях виникало чимало шкіл, у яких дітей навчали грамоти. Осередком знань став Києво-Печерський монастир, заснований 1015 р. За Ярослава було укладено перший літописний звід, розвивалися література і перекладалися книги іноземних авторів.
Завдяки мудрій і далекоглядній політиці в ycix галузях державного життя Ярослав увійшов в icторію з ім’ям «Мудрий», а невідомий автор, що зробив запис про смерть цього видатного діяча на стіні Софії Київської, назвав його «царем». Отже, часи князювання Ярослава Мудрого позначилися завершенням будівництва Давньоруської держави, зміцненням її кордонів, інтенсивним будівництвом міст, піднесенням ремесла, сільських та міських промислів, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, значним культурним розвитком. Усе це посилювало славу й авторитет Київської Pyci в середньовічному світі.