Ти мене з дитинства підіймала, Хліб дала з піснями солов’я, Відвела доріг мені немало, Земле, зореносице моя!

А. Малишко

Вогонь Прометея. Горить він у серці юнака зі Смоленщини, спале­ного фашистами на кручах України.

Вогонь Прометея горить у серці «хлопчика з монгольськими очима», вічно юного душею Андрія Малишка, горить цей вогонь любові до своєї рідної України, її народу.

Скільки пісень, поем, віршів написано про звичайного скромного трудівника, який свою працю тісно пов’язує зі своєю долею, з любов’ю до рідної землі. Для чого земля, коли немає на ній щасливої людини? Для чого людина, коли у неї немає рідної землі-батьківщини, якій вона віддає всю свою снагу, працю?!

Отже, доля людини тісно пов’язана із долею землі, яку треба прикра­шати, збагачувати своєю невтомною працею, любов’ю. Якщо перегорну­ти усі 10 томів творчого доробку А. С. Малишка, то переважають твори, в яких розкривається ця тема.

Сам виходець із селянської родини, Малишко не з книжок знав жит­тя людини-хлібороба, яка в часи воєнного лихоліття стає солдатом, але думками лине до своєї стихії — мирної праці на землі.

Ще зовсім молодий поет розумів суть поєднання людини і землі:

Глянем в райдужні поля.

Там лежить моя родима,

В темнім цвіті несходима,

В битвах радісна земля! Як щиро радіє урожаєві Хома Метелик, рільничий бригадир, бо знає, що своєю працею, любов’ю до землі він покращує свою долю і долю землі — України:

Яке безмежжя! Небеса безкраї, Ромашка сяє, ніжна і проста. У тім степу людина виходжає, Надурожай безмежно вироста. І материнська доля переплітається з долею землі, бо хто ж, як не ма­тері, обробляють землю, щоб вона була не тільки багатою, а й красивою:

Руки смаглі, чесні і робочі,

Півстолітні чесні мозолі. Такими ж люблячими землю постають перед нами теслярі, кашова­ри, прості солдати, колишні трударі. У них одна мета: розбити ворога і по­вернутись до мирної праці, бо безмежно люблять свою землю.

У «Баладі про колосок» Малишко розповідає неординарну історію: у по­раненого солдата на грудях від теплої крові проросло зернятко, яке солдати кладуть у попелище:

Іде солдат, бреде солдат І стане ненароком: Торкне рукою колосок, Хазяйським гляне оком І пригада отецький дім, Жону й дітей в неволі І свій далекий колосок В розбомбленому полі.

У людини, яка віддала своє життя за рідну землю, хоч і коротка, але прекрасна доля:

.Зозулю в груди вбито, Похиливсь, поблід з лиця. Жив солдат, умер солдат.

Але товариш Зозулі не згоден із такою долею побратима:

Ні,— сказав товариш тихо,—

Я ім’я твоє беру.

І зову його по звичці:

— Є Зозуля? Де він? — Я! —

На вечірній перекличці

Ожива його ім’я.

У циклі віршів «Україно моя» поетове «я» зливається з «ми» всього народу. Від імені народу він виявляє безмежну любов до своєї рідної землі, здатний за неї померти, аби її доля була щасливою:

Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Після Вітчизняної війни народ відбудовує зруйноване фашистами гос­подарство. Андрій Малишко не залишається осторонь.

У 1948 році видає поему «Це було на світанку», у якій змальовує тяжку і в той же час прекрасну долю жінки-трудівниці, яка всю свою силу і сна­гу віддала землі-годувальниці.

Складний життєвий шлях пройшла ця жінка. Бідність, участь у гро­мадянській війні, втрата чоловіка. Вона підняла на ноги і виховала трьох дітей — справжніх громадян своєї землі. Докія Петрівна щаслива тим, що обробляла землю, прикрашала її:

Ти лежала горбата, нужденна, безсила, Я ж руками своїми звела тебе, знаю, Вмила потом і колосом заколосила. І немає більшого щастя для людини, як зв’язати свою долю з рідною

землею. Докія Петрівна смертельно хвора, але вона не боїться вмерти,

бо залишила по собі хорошу пам’ять:

Підуть люди в луги, на устояні роси, Буде жайворон в небі дзвеніть малиново. «Тут Докія косила»,— і ляжуть покоси, «Тут Докія співала»,— і родиться слово.

Ховають жінку у світлий день. Від старого до малого вийшли прово­дити трудівницю в останній путь, бо така людина заслуговує на пошану:

Ордени її винесли всі шанобливо,

На хустині гаптованій винесли далі

«Знак пошани» — за перше врожаїсте літо,

За життя її світле й труди небувалі

Все відзначено й людям в серця перелито!

Навіть земля, яка доводила, що Докія слабка і підвладна її силі, по­клонилася трудівниці.

Андрій Самійлович Малишко прославляв просту людину — трудів­ника, і те, що він писав про цих людей, можна з повним правом віднести і до нього самого, бо він теж віддав усе своє життя заради щастя людей, щастя своєї рідної землі:

Де б не йшов І де б не знав чужі краї, Я бережу її любов, Труди і помисли її.