Народжуються, народжуються малюки незрячі, з хворим серцем, пальчиками, що зрослися. За чорнобильські хмари, за українську нашу слухняність — сплачують.

В. Терен. «Мічені атоми»

Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли він сучасний, коли його творчість іде по самому нерву життя, коли вона зливається з криком його нації. «Чорнобильська мадонна» І. Драча зли­лася з відчайдушним криком не лише народу України, а й з відчаєм усьо­го людства. Бо дійсність була страшніша за найчорнішу вигадку:

Сосни дощами спалені,

Лізуть в очі лихою іржею —

У якійсь несусвітній опалині

Денно й нощно блукають душею.

1986 рік. «Від Ради Міністрів СРСР. На Чорнобильській атомній елек­тростанції сталася аварія, пошкоджено один з атомних реакторів. Вжи­ваються заходи щодо ліквідації наслідків аварії. Потерпілим надається допомога. Створено урядову комісію» («Известия», 1986, 30 квітня).

А моє покоління в 1986 році тільки переступило поріг школи. Про­йшло багато років. А хлопців, які зробили крок до подвигу, немає. Не відали вони ще тоді, що вогонь був не найстрашнішим ворогом. Той, інший, невідомий, був підступніший — радіація. А може, не тільки радіація, а й убогість душ наших. Не навчили, не вберегли, повірили без оглядки науковому прогресу. Ми звикли, що коли народ здатен «розв’язувати питання величезної технічної складності, що їх до Чор­нобиля ніхто ніколи у світі не розв’язував», а якщо я замість Чорно­биля напишу Диканівка, то що зміниться? Чому такі розгнівані сили вибирають саме мою країну, що вони хотіли так страшно сказати цьо­му нинішньому віку, від чого хотіли усіх нас застерегти? І хоч у людей є очі — але вони можуть не бачити. Розкрити очі, розбудити серце — таке завдання поеми І. Драча «Чорнобильська мадонна». Бо саме мати, народжуючи дитину, народжує народ, майбутнє.

Українська мадонна! Яка ти? Поет хоче змалювати тебе такою, як ма­лювали «богове мистецтво протягом тисячоліть — від Рубльова до Лео-нардо да Вінчі, від Вишгородської Мадонни і до Сікстинської, від Марії Оранти і до Атомної Японки.» Цей образ — не бутафорія, не прикраса у канві сюжету. Зболено розмірковує митець, і на аркушах з’являються гіркі, пекучі слова. Із них він творить свою поему, думки тісно зв’язують­ся з конкретними подіями, переплітаються і створюють образ «святої сили всіх святих» — образ української жінки — Чорнобильської Мадонни:

Ти намагався писати про Неї — Вона пише тобою, Як недолугою ручкою, нікчемним пером, як олівцем Хапливим і ошалілим, покручем-олівцем. Ти намагався її змалювати — вона вмочила тебе в сльози і пекло, в кров і жахіття: фарби такі ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане? А безнадії? А проституйованого лахміття достатку? А розпачу з того, як ти колег своїх-вішальників збивав мовчанням своїм? Уже з перших рядків поеми відчуваєш, що душа поета «впіймала» образ Мадонни на тлі атомної епохи. Він підбирає такі точні слова, що, здається, тільки вони здатні донести в собі суть думки:

Я заздрю всім, у кого є слова. Немає в мене слів. Розстріляли до слова. Мовчання тяжко душу залива. Ославленість — дурна і випадкова.

Я випалив до чорноти жури Свою прокляту одчайдушну душу І жестами, німий, возговорив. Хай жестами. Але сказати мушу. Один із центральних образів у світовій поезії — образ жінки. Іван Драч послідовно розвиває традицію нашої літератури, зокрема традицію шев­ченківську. Усвоїх творах поет не раз звертався до теми сучасної жіночої долі (вірш «Прання», «Балада про дядька Гордія», «Троє яблук циганок», «Балада про бляху» та інші), і завжди образ жінки у його творчості бага­толикий і ніколи не скращений. Правда, у кожному конкретному випад­ку поет знайомився з життям конкретної героїні.

У своїй скорботній пісні поет створив образ-узагальнення, образ-сим-вол. Тут було що узагальнювати. І розповідь солдата з будівельного ба­тальйону, й осмислення літературних сюжетів на тему Чорнобиля, і роз­думи під час відкритого чорнобильського суду в закритій зоні, і сучасні проблеми з «трагедіями фізиків-ліриків…» Це саме ті центри, з яких скла­дається твір. Саме з них тягнуться, перегукуючись, лінії драматичних, етичних, екологічних, соціальних, ліричних та інших подій, в яких так чи інакше відкривається образ Матері.

Згадаймо назви розділів з їхніми героїнями: «Солдатська мадонна», «Трактористка», «Хрещатицька мадонна», «Скіфська мадонна», «Баба в целофані — наша мати», «Невмируща мати». У кожній іпостасі мати проживає свою велику драму, драму реального життя. Не можу не навес­ти уривок із розділу «Хрещатицька мадонна»:

Який напій ти в квітень той пила,

Коли, заквітла сином, ти казала,

Від Ірода себе не вберегла —

Тебе накрила та нечиста сила?!

А хустка збилась так на голові,

Що лисиною світиш, Божа Мати.

Я Божий слід твій бачу у траві,

Який боюсь і подихом займати.

Після «проклятого року» в Чорнобильській зоні солдати вирізують і «хоронять» ліс. Щоранку виходячи на роботу, на піску вони бачать слід босої жіночої ноги. Генерал думає, що це сліди його матері, яка тричі тікала від сина з міста в село. Та Іван Драч пропонує нам свою версію:

Бігли босі сліди,

А пісок тільки спалено вився,

Шепотів, шурхотів,

В стежку шлейфом світився,

А ми німо дивилися —

От проява непевна яка!

Може, мати пішла в саркофаг

До Валерія Ходемчука? Так, це сліди великих провин перед матерями, це сліди пам’яті, сліди зв’язків із батьківською землею і могилами свого роду.

Скільки стареньких, гордих, безпровинних бабусь залишилося дожи­вати віку в зоні — у своїх хатах, наповнених радіацією. Це вже не художній вимисел поета, а гірка правда, реальність:

І знов стара до хати

Чимдуж чимчикувала,

Де бусол і криниця,

Де кіт її й корова,

І де усе, що сниться

Без слова, лихослова. «Палаюча, мов смолоскип, впала вона на третину річок та на джерела вод. А ймення звізди — Полин.» Звідки вона явилась, ця «звізда По­лин» — із ночей біблейських чи вже з ночей прийдешніх? Іван Драч дає нам свою відповідь. Недбальство людське, жорстока їхня невдячність, глумління над Матір’ю-природою, яка завжди була така добра до нас у своїй вічній, безмежно терплячій любові, сучасна наука з її фантастич­ною, не завжди контрольованою і, можливо, не до кінця пізнаною могут­ністю призвели до катастрофи ХХ століття:

…ось фізик прибіг. Дивна для мене ця мить.

Яка ж я йому солом’яна оборона?!

Шепоче він болісно: — Вона мене не простить.

Не простить. Чорнобильська мадонна. Як художник Іван Драч оригінальний і неповторний. Як влучно він використовує виражальні можливості бурлеску, коли пише про «бабу в це­лофані — нашу матір»:

«Чого це Ви, бабо, корову узули? — А що радіація, Ви, мабуть, не чули?! — В синових чоботах взута корова — Нехай же пасеться і буде здорова. І бабі ще дасть до відра молока. Така замашна і молочна така.

— Чого це Ви, бабо, уся в целофані?

— Хіба ж я газет не читаю, чи як? Корову видою на світанні, Взую, одягну й веду за рівчак.

Звучать у поемі і ліричні інтонації, які вміщюють цілу гаму почуттів та думок. Автор вдало вплітає в поетичні вирази термінологічну та нау­кову лексику:

Було все мов на лезі, Якому все стинати — І квітку прямо в цезій Поцілувала Мати. Все плакало на сонце, Не хтіло помирати І квітку прямо в стронцій Поцілувала Мати.

Чорнобильська катастрофа оголила пекучі проблеми, які ми прихо­вували самі від себе. Вона рентгеном просвітила мій народ і винесла на поверхню виразки, які не менше руйнують людину, ніж сама радіація.

Це ненаситництво, апетит, якого не погамувати навіть у найчорніші хвилини людського страждання.

Знаходились і мародери, для яких всенародне горе було «щасливою» нагодою, щоб нагодувати свою ненаситну пельку:

Аж раптом рипнули двері. Щось сунуло вже до хати, Ліхтарем її шмагонуло, Матір Божу стало здіймати, Скриню стару одчинило, сорочку взяло з поликами, Дихало перегаром, збиткувалося над віками.

Так описав І. Драч цих нелюдів у своїй поемі. А зараз що змінилося? А нічого.

Закінчився суд, де на лаві підсудних були людці, що займали державні посади. Моя пам’ять зафіксувала лише деякі прізвища: О. Озеров, В. Пан-тейлюк, Якушевський.  Вони набивали кишені «зеленими», продаючи

«липові» довідки про участь у ліквідації катастрофи століття. Говорять, що такі гроші не приносять щастя! Коли ж це для нас стане аксіомою?

Не лише Іван Драч у своїй творчості звернувся до чорнобильської тра­гедії, але так її осмислити і зуміти відтворити словами з сучасних поетів, мабуть, не зміг би ніхто. Бо він — художник, якому «немає скутих норм. Він — норма сам, він сам у своєму стилі».

Скорботна пісня нашого поета допоможе зупинитися, поглянути на­вкруги і відповісти хоча б собі на його риторичні запитання:

Оце ми дожились, нема де правди діти: На людські душі впала вже напасть. Іти нема куди і ніде рвати квіти — Начастувалися святих причасть.

(Н. Замулко)

Вчимося всебічно осмислювати, перевіряти на надійність, людяність, на моральність чи безморальність данайські дари ХХ століття, бо при­йшла наша черга.