Трагедiя роду Половцiв (за романом Юрiя Яновського “Вершники”)
Роман великого українського письменника-романтика “Вершники” присвячений показу боротьби українського народу проти зовнiшньої i внутрiшньої контрреволюцiї в роки громадянської вiйни в Українi.
Твiр вiдкривається новелою “Подвiйне коло”, яка вiдразу вводить нас у шквал гарячих подiй: “Лютували шаблi, i конi бiгали без вершникiв… рубали по чiм попало i топтали конем… i пiдводили високих степовикiв, i летiли їхнi голови… Висвистували шаблi”. I саме тут з найбiльшою силою розкривається трагедiя родини Половцiв, як i трагедiя усього роду українського, що потрапляє у смертельне коло вiйни. У степу пiд Компанiї вкою гарячого лiта мiж синами однiєї матерi протягом дня точаться кривавi бої, i Iван Половець загубив трьох своїх братiв – “Одного роду, – сказав Герт, – та не одного з тобою класу”.
Розповiдь про боротьбу братiв Половцiв переплiтається з розповiддю про їх батька Мусiя Половця, чорноморського рибалку, який виховував разом з дружиною п’ятеро сирiв, прищеплював їм одвiчну народну мудрiсть: тому роду не буде переводу, в котрому браття милуються згоду.
Але сталося так, що сини пiшли рiзними шляхами, сприйняли рiзнi iдеї та погляди i опинилися у ворожих таборах. Андрiй став офiцером царської армiї, Оверко пiшов служити до Петлюри, Панас подався у махновцi, а Iван очолив загiн червоних кiннотникiв.
I от рiднi брати в смертнiй битвi один з одним на максимально стиснутому п’ятачку пiвденного степу.
Спершу у кривавому двобої сходяться загiн петлюрiвцiв на чолi з Оверком Половцем i загiн денiкiнцiв пiд командуванням його брата Андрiя. Петлюрiвцi перемагають. Оверко вбиває Андрiя: “…i поточився Андрiй, i заревли переможцi, i дмухнув з пiвденного заходу майстро, i стояли нерухомо вежi степового неба”. Та ось здiйнявся в степу смерч, примчав махновський загiн Панаса Половця, i тепер уже гине Оверко вiд руки свого брата-анархiста: “Оверко не зводив очей i не бачив своєї смертi, вона вилетiла з Панасового маузера…”. Над закривав леним степом пролив дощ, i ось здалеку замайорiв червоний прапор загону Iвана Половця. Переможений Панас сам накладає на себе руки. Наймолодшого брата Сашка, також анархiста, червоноармiєць Iван милує i вiдпускає: “Бiсової душi вилупок”, – промимрив Iван та взяв Сашка за чуба , що виглядав з-пiд шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Гердт посмiхнувся”.
Отже, закономiрно, що в цiй боротьбi перемагає “правда бiдних”, у яку так вiрив письменник. Своїм романом Юрiй Яновський наштовхує на думку про зв’язок мiж революцiєю, бездушним братовбивством в роки громадянської вiйни i масовим нищенням українцiв у 20-30-х роках. Автор роману пiдводить нас до висновку не повторювати помилок iсторiї, не допускати найбiльшого лиха – вiйни та братовбивства.
Архів позначки: трагедія
Розвiнчання романтики бiльшовицької революцiї новелою “Я (Романтика)” Миколи Хвильового
Розвiнчання романтики бiльшовицької революцiї новелою “Я (Романтика)” Миколи Хвильового
Новела “Я (Романтика)” М. Хвильового – твiр складний. У ньому переплiтається дiйснiсть i марення, iлюзiї i реальнiсть. Колись палкий романтик, тепер М. Хвильовий постає перед нами як пильний аналiтик, нещадний сатирик. Для нього однiєю з найважливiших стає проблема розбiжностi мрiї i дiйсностi. Тому у його новелах часто протиставляються два часовi плани – брудне сьогодення i омрiяне майбутнє або оманливе минуле. Усе високе, романтичне, гарне спiввiдноситься з минулим або майбутнiм, iдеали свої вiн шукає лише там.
Новела “Я (Романтика)” – один з найсильнiших творiв М. Хвильового. Автор безстрашно аналiзує одну з основних проблем часу – колiзiю гуманiзму й фанатизму.
“Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоїсь неможливої радостi, закинув руку за шию своєї матерi i притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню.”
Схожих картин можна знайти безлiч як в iсторичних, так i в церковних книгах. Бо явище фанатизму не з’явилось тiльки з появою комунiзму. Ще Володимир Даль дав таке визначення “Фанатизм – це брутальне, завзяте марновiрство замiсть вiри, гноблення iнакомислячих iм’ям вiри.” то ж фанатизм властивий низьким i обмеженим людям. А до чого ж може дiйти країна, в якiй панує фанатизм? “До дегенерацiй”, – вiдповiдає проти власної волi М. Хвильовий. Ця людина, яка усiєю своєю сутнiстю вiрила в iдеали комунiзму, не вмiє жити iз заплющеними очима. Проти волi письменник стає пророком для своєї держави.
Найстрашнiше те, що фанатизм створює стереотип, а не фанатикiв. Фанатичнi люди, яких одиницi, лише керують безлiччю дегенератiв, роботiв. До яких, з часом, належатиме i “Я”. Вони будуть жити за принципом “так треба” i бiльше нiчого “…гноблення iнакомислячих iм’ям вiри”, – як влучно сказано. Вбивства, кров, сльози iм’ям свiтлого майбутнього?! Людина насправдi стає рабом, рабом фанатизму. Неначе немовля, сприймає вона усi вказiвки i постанови партiї. Це життя в туманi, а тому – неповноцiнне життя.
Фанатизм – це опiум, навiть гiрше, навiть жахливiше. Тих, хто обходить його стороною, чекає фiзична смерть, а тих, хто вiддає себе йому – духовна смерть.
У новелi розкривається суперечнiсть мiж одвiчним iдеалом любовi i тим фанатичним служiнням абстрактнiй iдеї, доктринi, яка вимагає зректися всього людського. Хвильовий розвiнчує фальшиву романти ку, яка заступає собою традицiйнi етичнi цiнностi. Заполоненого сумнiвами героя-чекiста, “главковерха чорного трибуналу комуни”, М. Хвильовий ставить в екстремальну ситуацiю невiдворотного вибору. Роздвоєне єство лiричного героя розкривається в його внутрiшнiх монологах, у повсякчасних спробах самовиправдання. Вiн розумiє, що “воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв”.
Лiричний герой весь час подавляє в собi почуття вiдрази до вартового-дегенерата й садиста-доктора, намагається виправдати те, що не пiддається виправданню. Епiзоди новели свiдчать проте, якi неприємнi цi люди герою: “В їхнiх руках пляшки з вином, i вони його п’ють пожадливо-хижо. Я думаю: “так треба”; “у дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що не раз мусив стояти у вiддiлi кримiнальної хронiки”.
Але засудити дегенерата – це означає засудити й частину власної душi, власнi романтичнi захоплення, якi не витримали зiткнення з дiйснiстю. У непримиреннiй суперечностi зiткнулися найсвятiшi для героя почуття: синiвська любов, синiвський обов’язок перед матiр’ю – i революцiйний обов’язок, служiння найдорожчiй iдеї.
У новелi вiдбувається страшна трагедiя – абстрактнiй iдеї принесено в жертву життя матерi. Скоєно найбiльший злочин – убивство матерi. Цiною цього злочину оповiдач остаточно прилучився до своїх друзiв. Непрощенний грiх героя “Я (Романтика)”, цей злочинний вираз антигуманностi – не мiг наблизити прекрасну легкосиню дальзагiрню комуну.
На рiках невинної кровi не могло постати гуманне суспiльство – це тверезе попередження звучало iз уст не лише М. Хвильового, а й багатьох письменникiв “розстрiляного вiдродження”.